Небо міліє

Пробили дзвони, гукали до ранку, 

Аж поки це сонце не вийшло з-за хмар.

А трави не вкрились сріблястим серпанком, 

Кидаючи в світло всі тіні з примар.

Любила це небо. Сміялася небом, 

І плакала тихо із ним у вікні.

І гнівалась, певно, у жодній потребі, 

Із небом горіла в жаркому вогні.

Тепер не впізнаю: ті очі бездонні

Так добре втішали мене у щодень

Кораблики-хмари співали спросоння

І сльози не часто пускали лишень.

Що сталося? В хмарах лежить сивина, 

Було то - мов море, - взялось і змаліло.

О небо, о небо, - чия це вина?

Моє чисте небо сьогодні зміліло.

Онде видно берег. Дивіться! - пісок.

Тепер бачу дно, із каміння і бруду, 

Там місця немає для срібних зірок, 

Вже хмари зміцнили камінну споруду.

Не впаде на нас? Не розчавить камінням?

Те вранішнє сонце, здається, зотліло.

Бездонний колодязь накрив нас склепінням.

Було океаном, це небо зміліло.

8 травня