Мамо, вставайте!
"Мамо, вставайте, в хаті не холодно.
В чоботи діда ноги не втисну -
понабрякали... Вцілила в голуба.
Юшки зварила миску.
Мамо, рідненька, я обіцяю вам,
що не попрошу пити і їсти...
Діти ще сплять, на них вже лиця нема...
Тато пішов до міста.
Наше село, казали, оточене,
і кулемет стріляє за гаєм.
Я не була там, бігали хлопчики.
Тата у нас немає...
Вчора тут зайди були під хатою,
ласо дивились довго на Лесю...
Я пригрозила - вирву всі патли їм.
Мамо! Мені лиш десять....
Сплять до обіда, покотом... Добре вам.
Дишуть, чи ні? Я не помічаю...
Мамо, вставайте. Піч вже розтоплена,
я заварила чаю...
Бабця з дідусем спухли і плакали,
ляду підняли, щезли у льосі.
Вже говорили пошепки й знаками,
так і лежать там досі...
Мамо, вставайте. Страшно так, Господи...
Настя з Андрійком й Леся затихли...
Їсти чомусь вже більше не просите.
В хату вселилось лихо...
Що ж ви спите?" - дівчатко печалилось.
Сморід солодкий повнив провулок.
Бджіл не діждали, вишні - стрічали ос:
бджіл і людей не було.
Замість казок, здається, що вчора ми
слухали бабцю в пізню годину.
І поклялись вернутися з бджолами
в мертве гніздо родинне.
Пам`ять бабусі в серце ужалила
крові смакОм солоно-залізним.
Чую ночами тихе і жалібне:
"Мамо, я хочу їсти..."
Москва, 12.03.2015
