Третя війна 16+

0

Закриваю очі: бачу світ зелений.

Все цвіте, буяє і земля пашить;

Стеляться трав духмяні гареми.

Думка завжди прекрасне снить.

Ловити ненаркотичний кайф:

По росяній траві босими ногами.

В навушниках герцує "It`s My Life"

І скрізь, і всім до чорта прегарно.

1

Та завила недорізана сирена, 

Прогнала сон чужого майбуття.

Знову набігли ренегати злиденні

То бандити – не шкода їм життя.

Громові канонади шквалу куль

Змусили серце щосили калатати.

До рук "калаш" – набоїв нуль, 

Петро кидає ріжок: "Відплатиш"!

Щира посмішка в цьому пеклі -

Для очей моїх просвіток.

Зарядився, прицілився, гепнув.

Мінус один, ще і ще кілька дірок.

З уст Петра потекло багрянцем –

Хтось попав прямо в живіт.

Побіг за медичним я ранцем, 

Що вибухом кинуло трішки вбік.

Лежить Петро на грязному пні

І я біля нього возюся з бинтами.

Не вмирай, Петре, благаю. Ні!

Скрізь кров – не прийде до тями.

2

Поховали Петра наступного дня

І ще з дюжину міста захисників, 

А разом з ними маму он того маля, 

Що плаче й тре сльози об руків.

Яна, так звали молоду матусю, 

Було їй всього тридцять літ.

Обняла сина й він пригорнувся, 

Закрила від куль, як міцний граніт.

Малий щосили сльози пускає

Та що казати, і я ридаю у душі:

Мати відправилась до раю, 

А син зостався в цьому котлі.

Мені теж трішки дісталося болю –

Куля наскрізь у плече пролетіла.

Приспали, підлатали і готово.

Лежу і думаю про щось. Стемніло.

3

Я заснув, але не сниться вже

Той світ зелений і трави, і роси.

Бачу, як ворог люд наш стриже

І лежать із тіл червоні покоси.

Їм здалося цього мало, падлюки.

Засипали нас ядерним вогнем.

Місто вкрилося дюймами пилюки

Як вижили, ще й досі не збагнем.

Не збагнем і що то тоді було:

Налетіли, зруйнували і зникли, 

Залишили трупи, як якесь гімно, 

Радіація, неврожай, нічого пити.

Давно їх ніхто не бачив, думали все, 

Бідно, грязно, але б пережили

Той злий армагедон, якби не те, 

Що люди ще ті "розумні" скоти.

Наші ж почали грабувати своїх, 

Вбивати мужів і жінок ґвалтувати

І не хвилював їх скоєний гріх.

Ото такі оці злиденні ренегати.

Незабаром виникло повстання, 

Щоб захищати міста та села.

І я в ньому служу із самого рання.

В двадцять літ почав кар`єру.

За тридцять недавно перевалило

І не бачили ми ще інших з планети.

Здається, усіх уже давно перебили.

Ні радіо, ні "ящика" й без Інтернету.

4

"Вставай, годі спати. Є завдання" –

Командир мій під вухо прогорлав. –

"Через хвилину чекаю у зброярні.

Там усе поясню і настанови дам".

Степан – гарний мужик і командир, 

Рятував дупу разів сто, а то й триста.

За п`ятдесят уже, а ще міцний мугир.

Розбудив та й пішов, як кавалеристи.

У зброярні вже всі зібралися:

Степан, Вася, Юрко і Прибідька –

захеканий, наче собаки гналися

Або ж побачив рогатого дідька.

Прибідька, Володимир його ім`я, 

Палко щось пояснював команді:

"Там отакезне", – показує, – "полум`я.

Горить і не тухне в тій шаланді."

"Шаланда палає, та посеред пустелі, 

Що за хімія така? Перевірить треба.

Ти», – Степан на мене, – «іди з кастелі

І подивись. Туди далеко, візьми кеба.»

Тобі допоможуть Юрко і Василь.

Беріть автомати, припаси й ножі, 

Може знадобитись багато зусиль.

Брифінгу кінець, в дорогу, мужі!

5

Сиджу ось уже в цій бричці і пишу.

"Майже приїхали!" – крикнув Юра.

Пустеля, жарко, не видно й комишу, 

Неначе не в свою країну прибу̀ли.

Що там за напасть я не знаю, 

Але допитливість так і горить.

Волю й силу в кулак збираю, 

Готовий у бій кинутись в цю мить.

Кеб зупинився. Все. Приїхали.

Відкладаю своє письмо вбік, 

Беру до рук АК і набої вішаю.

Що далі буде – не знаю. Пік?

Так, ми на піці змін і відкриттів, 

Але не про це говорять люди..

Зараз треба йти, можливо, в бій.

Колись ще напишу. Далі буде.