Десь далеко, на узліссі,
Невеличка хата.
І в хатині вже давно
Брат не бачив брата.
Ту оселю «ох, велику!»
Оминає щастя,
В бур’яні блукає лихо:
«Може, що й украсти».
Брат-небога із журбою
Днями і ночами
За краплину поту - крихту
Далебі міняє.
А у місті із панами
Другий брат святкує.
Навигадує байок
Й цілу ніч смакує.
Розлітаються поволі
Щастя і оселя.
І залишились від статку
Стіни голі й стеля.
Так стояли ті брати
Врівні перед Богом,
Бо не можна вже змінить
Там було нічого.
Бо в небесну книгу здавна
Вчинки потрапляли
І занесені були
Поміж сторінками.
Так колись вночі, в негоду,
З лісу приблудила
Молодиця з немовлям
Й голову схилила.
Привітав її господар,
Тиху й невеселу,
І ласкаво, і гостинно
Запросив в оселю.
Інший брат собі, хоч тихо,
Все ж таки вечеря.
Хоча досі в нього в домі
Голі стіни й стеля.
Чує враз - у двері стука -
Все ховає в скриню.
Якби можна, зобразив
Труп у домовині.
Подивився Бог на теє,
Тихо зажурився.
Хоч давно все те він бачив,
Але не змирився.
«Я Господь. І лихо мені,
І нема спокою,
Бо людей тих трохи в жмені,
Розчавив б ногою.
Ви навіщо, як собаки,
Як те кодло люте?
Схаменіться! Озирніться!
Ви усі ж ще люди!»
І до кожної оселі
З того часу, здавна,
Де живе Людина мудра,
Чесна, добра, славна,
Уночі з небес злітає
Янгол, і в кишені
(Не повірите ніколи!)
Він несе в оселі…
Обережно і охайно
Сяде там на стільчик
І людині в добре серце
Посила промінчик.