Вокзал
крізь дощі пробивається стогін міського вокзалу.
крізь години, хвилини і миті міського життя...
зараз пусто - ніхто не рушає у стишену залу,
і ніхто не тривожить вокзалу чужі відчуття.
він згинається болем у смужечки ржавчини колій,
відправляє вагони, забиті душами людей.
цей вокзал лише раз напивається чистої волі,
пригорне клаптик лісу до сірих, відцвівших грудей.
а за лісом - будинки. і знову загубиться тиша.
тихо-тихо стає тільки далі, за обрій машин.
де ще вітер спізнився, де ніч свої зорі залише,
де ще людям з`являтись надворі немає причин.
а вокзал ще не спить. закохався у зірку осінню...
і крізь час (ще міський) пробивається стогін сумний.
і ця тиша піде, коли зірка вже вигорить тінню,
коли звук того потягу стане занадто гучний...
