***
Вони зустрілись випадково
У вічності барвистих трав.
Вночі вдивлялися у зорі,
Удень – в блакить пір’їстих хмар.
Мовчали злагоджно й тихше,
Ловили відблиски зіниць.
Він задрімав чомусь раніше,
І загубив її навік.
Від світла мружв він повіки,
Шукав у травах її слід.
Але краса її зітліла...
Її шукати вже неслід.
Його вуста все шепотіли –
І безліч раз – її ім’я....
Зі скель стрибав, дощем він лився,
І снігом в горах розтавав.
Із снів таємних того часу
(Коли між ними був вогонь)
Він витікав, і плив екстазом
В обійми ніжні, до долонь.
Прокинувся одного ранку,
І подивився на траву:
Там – поруч з ним - вона лежала,
Загорнута в свою красу.
Він думав – сон... тому – торкнувся,
Посипалась іскра з долонь,
І біль прийшов такий пекучий,
Торкнувся ще – сягнув біль скронь
Вона підняла свої вії,
Поглянула – й впізнала світ.
Вдихнула грудями повітря,
Але відчула раптом біль.
І зрозуміла – це омана.
Зустрілась поглядом із ним...
Із болем це життя вдихала,
Він обійняв її з останніх сил...
Вона хотіла щось сказати,
Та він побачив все в очах...
Для неї подих – ніби свято.
Та біль палає на вустах...
Долаючи його, всміхалась,
Щоб краще все запам’ятать.
І він на диво сподівався,
Біль намагавсь утамувать.
Ще мить, чи дві – й вона розтала,
А біль ще довго пік нутро.
Він посміхнувся – бо кохала,
Вона кохала лиш його.
5.01.08