12.03.2011 00:12
-
682
    
  2 | 2  
 © Маргаритка Світло

***

Вони зустрілись випадково 

У вічності барвистих трав. 

Вночі вдивлялися у зорі, 

Удень – в блакить пір’їстих хмар. 

Мовчали злагоджно й тихше, 

Ловили відблиски зіниць. 

Він задрімав чомусь раніше, 

І загубив її навік. 


Від світла мружв він повіки, 

Шукав у травах її слід. 

Але краса її зітліла... 

Її шукати вже неслід. 

Його вуста все шепотіли –  

І безліч раз – її ім’я.... 

Зі скель стрибав, дощем він лився, 

І снігом в горах розтавав. 

Із снів таємних того часу 

(Коли між ними був вогонь) 

Він витікав, і плив екстазом 

В обійми ніжні, до долонь. 


Прокинувся одного ранку, 

І подивився на траву:  

Там – поруч з ним - вона лежала, 

Загорнута в свою красу.  

Він думав – сон... тому – торкнувся, 

Посипалась іскра з долонь, 

І біль прийшов такий пекучий, 

Торкнувся ще – сягнув біль скронь 


Вона підняла свої вії, 

Поглянула – й впізнала світ. 

Вдихнула грудями повітря, 

Але відчула раптом біль. 

І зрозуміла – це омана. 

Зустрілась поглядом із ним... 

Із болем це життя вдихала, 

Він обійняв її з останніх сил... 


Вона хотіла щось сказати, 

Та він побачив все в очах... 

Для неї подих – ніби свято. 

Та біль палає на вустах... 

Долаючи його, всміхалась, 

Щоб краще все запам’ятать. 

І він на диво сподівався,  

Біль намагавсь утамувать.  

 

Ще мить, чи дві – й вона розтала, 

А біль ще довго пік нутро. 

Він посміхнувся – бо кохала, 

Вона кохала лиш його. 



5.01.08

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!