Про війну і толерантність
з рубрики / циклу «Не кидай Батьківщину милу...»
Осине жало війни…
Ті оси – малі та злючі!
Іде новоявлений ДУЧЕ –
Прийомний син Сатани.
Зміїні зуби війни…
Ті змії – не змії… Лихо!
Сидить і чекає тихо
Прийомний син Сатани.
Сімнадцятий рік він жде,
Сімнадцятий рік чекає…
Кара Божа гряде –
Цей карлик напевне знає.
Він згине колись – зажди,
А натовп іншого прийме…
Із серця він жала не вийме,
Зміїні зуби біди.
Росіє, дика й страшна,
Покидьків-«геніїв» родиш?
Твої злиденні народи
Знають одне – ВІЙНА.
Вони зростали в тюрмі,
Вчилися там брехати…
Відтак – помалу конати
З окрайцем хліба в сумі.
За батька – черговий вождь,
За матір – табірна лайка…
Усім – каламутна пайка,
Зі снігом – холодний дощ.
Шмагає наглядач так,
Що шкура репає чорна…
У мізках – білим попкорном –
Розтрушує переляк.
І десь на денці – ДУША.
Вона розпросторює крила…
І той, кому це під силу,
У мандри нові руша.
***
Коли Чечню трощили росіяни,
Європо, ти байдужою була…
Прибутки рахувала і цвіла,
Тебе не турбували тії рани!
Тепер – жахливо! – Сирія розбита,
Її бомбили Путінські «орли»…
Он біженці з-за моря припливли,
А ти – тремтиш… І не така вже й сита.
Вони, мов сарана, усе з’їдають,
Найперше – твої цінності змели…
«Піарщиків» до біса розвели –
Про т о л е р а н т н і с т ь нам розповідають?!
