Ступав собі чобіт по шляху важкому.
І думав про те, як потрапить додому.
Крізь гори й долини, яри й каменюки.
Крізь зустрічі радість і тугу розлуки.
Він думав: «Життя – це постійна війна
Або неприступна для штурму стіна.
Ось квіти обабіч дороги цвітуть.
Для чого таке непотрібство отут?
Прожить вони легше не допомагають,
А тільки дратують та відволікають».
Готовий він був все навкруг розчавити –
Усі ці весною даровані квіти.
А ті ледь гойдались на стеблах од вітру
Та сонцю всміхалися тихо й привітно.
І хоч би їх чобіт хотів потоптати,
Немає у кого рятунку шукати.
Отак паралельно давно вже існують
І ті, що красиві, і ті, що воюють.
Та сила і спритність чомусь не захистить
Тих квітів тендітних незайману ніжність.
Це раптом не ти (я спитати забув)
Той чобіт недавно на ногу обув?
Чи все-таки чуєш ти пахощі квітів?
Якщо ти в одній, наче в цілому світі,
Красу, досконалість і розкіш знайдеш,
То я запевняю: ти справді живеш!
Дрогобич, 2007
