Атлантида
з Бальмонта Я ласкав її, аж доки місяць не згас,
цілував її губи і плечі.
На зорі вона прошепотіла: «Вже час.
Не сумуй, повертайся під вечір…»
І години пройшли, я всім серцем чекав –
знову хвиля русалку колише.
Та обличчя не те, що в ночі цілував,
інші очі і посмішка інша…
Я її відштовхнув і, в насмішку, мені
заспівала: «Зарáджу я в горі:
є багато прекрасного на глибинні –
безліч дів, безліч мушель у морі.
Хто нам серце віддав, слухав наші пісні,
не позбудеться мрій дивовижних.
Ми – з глибокого дна, у містах, що на дні
безліч дів, безліч раковин ніжних.»
