Задихаюсь у місті
Задихаюсь у місті. Два місяці тут – й задихаюсь.
Ці загублені душі на вулицях тиснуть числом.
Я аж пальцями чую – кленова, липуча ще зав’язь
Десь в Карпатах високих вбирає весняне тепло.
Відчуваю у грудях, як рветься стрімка Латориця.
Відчуваю, що Опір весняний вже сірий, як ртуть.
Мені навіть тирлич уже, синь зачарована, сниться,
Із якого, напевно, мольфари отруту беруть.
Задихаюсь у місті, немов перерізаним горлом.
Жебонять з мене сили, як з горла гаряча ще кров.
Ці загублені душі в щоденній рутинній покорі
На відкритість душі накладають розпечений шов.
