Уламки надій
з рубрики / циклу «Не кидай Батьківщину милу...»
Вчора, довелося побувати у Гідропарку, біля однойменної станції метро. Вийшла ліворуч – розгромлене кафе. На даху сидить чорна кицька… Пішла праворуч – знов руїни. Розгромлений ресторан. Неподалік – ще одна «точка» не діє. Лишилися одні уламки.
З тиждень тому спостерігала подібне на вулиці Вербицького. У переходах – немає світла. Темінь. Кіоски зачинені, деякі працюють – «діодними» лампочками освітлені. Ще в одному місці реве ГЕНЕРАТОР, намагаючись забезпечити струмом дрібні магазини. І – безнадія. Повна. У повітрі. Скрізь. Дорослішаємо?..
Мовчазні,
Горесні уламки
Твоїх надій…
Зимові сни –
У дикім танку –
На струнах мрій.
І ти, мов Матір…
У тій печалі –
Мов у труні…
І хтось чужий
Тебе повчає
В страшному сні.
А ворог хижий –
Страшний, запеклий –
Обсів поріг…
Ти животієш,
Немов у пеклі…
Біліє сніг.
І чорна кицька
На тих руїнах –
Мов знак біди.
І сніг летить …
О Україно,
Вже час – іди!
Скидай ярмо
Своє бандитське,
Той клятий «рай»…
Свобода – поруч,
Вона так близько…
Це добре знай.
Як схочеш – скоро
Ти підведешся,
Здивуєш світ…
І до самих
Зірок прорвешся –
Крізь біль і лід.
