Невблаганність

Ніколи вже не щезне

Перепона, 

Яку він сам створив

Колись

Так легковажно…

Як дивно дивиться Кохана –

Наскрізь, пекуче, 

У Світи Незнані…

І душать його сльози-констриктори,

І крізь ридання хрипло він благає:

«Пробач, пробач, пробач!

Прости, молю –

Вмираю я повільно, 

Шкодую і жалкую

Я, 

І рветься Серце сотнями надривів, 

Але не може

Розірватись остаточно…

І дівчина

Невтішно плаче

разом з ним:

«Давно пробачила, 

Давно простила, 

Іще у ту саму Жахливу

Мить, 

Та виправити, що минуло, 

Неможливо!

Я бачу, знаю – ти страждаєш, 

І горе знову рве мене, 

Терзає

Та пізно, пізно все

Давно!»

«Не хочу, 

Щоб ти плакала

Ізнову

через мене!

Прокинусь, 

Вирвусь із лабетів

Катівні Снів страшних, 

Несправедливих, 

А ти без мене спокій

Віднайдеш!»

І ось вони уже не плачуть, 

Вдивляються уважно,

Жадібно

У риси милі

Знеможених облич…

Ледь затремтіла посмішки можливість

На губах

Покусаних, пошерхлих –

Сон скінчився.

Дозволити не може Покарання

Хоч Іскорку

Одну, 

Живу, нетлінну

Кохання, що

Зруйновано ущент…