Невблаганність
З атомами надії
Раптова і без Каяття
В гріхах, що були за
Життя
Він у льосі, у камері.
За прозорою стіною…
Підходить дівчина сумна,
Ще залишається живою,
Та він із камери
Пекучих Докорів сумління
не вийде
Вже ніколи.
Ніколи вже не щезне
Перепона,
Яку він сам створив
Колись
Так легковажно…
Як дивно дивиться Кохана –
Наскрізь, пекуче,
У Світи Незнані…
І душать його сльози-констриктори,
І крізь ридання хрипло він благає:
«Пробач, пробач, пробач!
Прости, молю –
Вмираю я повільно,
Шкодую і жалкую
Я,
І рветься Серце сотнями надривів,
Але не може
Розірватись остаточно…
І дівчина
Невтішно плаче
разом з ним:
«Давно пробачила,
Давно простила,
Іще у ту саму Жахливу
Мить,
Та виправити, що минуло,
Неможливо!
Я бачу, знаю – ти страждаєш,
І горе знову рве мене,
Терзає
Та пізно, пізно все
Давно!»
«Не хочу,
Щоб ти плакала
Ізнову
через мене!
Прокинусь,
Вирвусь із лабетів
Катівні Снів страшних,
Несправедливих,
А ти без мене спокій
Віднайдеш!»
І ось вони уже не плачуть,
Вдивляються уважно,
Жадібно
У риси милі
Знеможених облич…
Ледь затремтіла посмішки можливість
На губах
Покусаних, пошерхлих –
Сон скінчився.
Дозволити не може Покарання
Хоч Іскорку
Одну,
Живу, нетлінну
Кохання, що
Зруйновано ущент…
