Навернення
Втрачали форму тополині віти
але вогням ще не прийшла пора.
Хотілося смеркання зупинити,
як дощ почався, рідний, наче брат.
Він позганяв аборигенів площ
у парк міський на месу урочисту,
та ми, всі до одного – пантеїсти,
чекали, доки не замовкне дощ.
І раптом сколихнулося бажання
до самозречення, до забуття,
мов, щойно, виправдалося життя,
за мудрість ранню і за втому ранню…
Чи сонце за вікном, чи сніговій –
ідуть дощі у келії моїй.