Велика же Божа Полтава та славна!!!
Велика же Божа Полтава та славна!!!
Поля, і струмки, шпильковий гарний бір.
Стоїть десь маєток прадавнього пана…
Козацьких багать полум’яний узір…
В минулий вік, в степах Н`овоавр`амівці,
Жила одна жінка, рум’яна квітч`ина.
Співали блаженні псалми в її серці.
Було в удовиці два парубка-сина.
І кожного дня все молилась вона,
Про Долю щасливу Захару і Стеші.
І ніччю таємною біля вікна,
Про їх молодецькі і світлії Душі…
Ось вранці вона зібралася у церкву,
У човні плила удовiця по річці,
Коли враз настиг буревій чорнобриву,
Молилася Богу Душа молодиці…
Блискавки хрестили і небо, і хвилі…
І гром нечуваної сили все злився.
Потоки дощу її подих скували,
І човен річною водою напився.
Враз небо світліше ніж радуга стало,
І чутно росу, що бриніла на квітках…
Святий Хрест з подякою поцілувала,
Впізнала надію вона в манускриптах…
А ніччю дивовижний сон їй наснився,
І ніби у їхнім селі біля саду,
Їй Церкві Святої прообраз з’явився,
Меланя прокинулась в час зорепаду…
З Світанком вона зрозуміла видіння,
В подяку і пам’ять Меланя рішила,
Віддати всі кошти на Боже служіння,
З селянами Церкву вдова збудувала.
На пагорбі десь, во прощення вітрам,
Поближче до зорь й кришталевих небес.
У хвилях Хоролу (1), милується Храм.
І пам’ять про те, як Спаситель Воскрес!
