Я пив за щастя капітанів,
Я пив за битви до основ.
Я пив за вірність, і обмани
Я в тості славив знов і знов.
Але для себе, ще не п’яний,
Я мовчки випив за любов.
Я мовчки пив за сподівання
Людей, пропащих без вини,
За обнадієні ридання,
За віру в святість дивини,
За всемогутність їх страждання,
За сум з-під снігу сивини.
Я мовчки пив за листоношу,
Що в лють морозів і в пургу
Доніс у стужу непогожу
Через льодів ламку шугу
Закоханим, як милість Божу,
Листів надію дорогу.
Як птаства зграї розмаїті,
З мішка летять конверти враз,
Теплом ятрять у лихолітті,
Кричать здаля в розлуки час,
Що ми не сироти на світі,
Що хтось десь журиться за нас.
То трунків таємничі дози,
Зцілити здатні на ходу,
Потік поезії і прози,
А всім, хто гибіє в чаду,
Спасенні, ніби чисті сльози,
Що вмить полегшать ваготу.
Листи, хай легковажні трохи,
Для нас – наука мудреця,
І їх заплакані тривоги –
Вода жива для мертвеця.
І хоч для мрій немає змоги,
Я вірю мрії до кінця.
_
Я пил за счастье капитанов,
Я пил за выигравших бой.
Я пил за верность и обманы,
Я тост приветствовал любой.
Но для себя, еще не пьяный,
Я молча выпил за любовь.
Я молча пил за ожиданье
Людей, затерянных в лесах,
За безнадежные рыданья,
За веру только в чудеса!
За всемогущество страданья,
За снег, осевший в волосах.
Я молча пил за почтальонов,
Сопротивлявшихся пурге,
Огнем мороза опаленных,
Тонувших в ледяной шуге,
Таща для верных и влюбленных
Надежды в кожаном мешке.
Как стая птиц взлетят конверты,
Вытряхиваемые из мешка,
Перебираемые ветром,
Кричащие издалека,
Что мы не сироты на свете,
Что в мире есть еще тоска.
Нечеловеческие дозы
Таинственных сердечных средств
Полны поэзии и прозы,
А тем, кто может угореть,
Спасительны, как чистый воздух,
Рассеивающий бред.
Они не фраза и не поза,
Они наука мудрецам,
И их взволнованные слезы –
Вода живая мертвецам.
И пусть все это только грезы,
Мы верим грезам до конца.
