Вавілони
1.
День пригасає, лягає в торбину…
Мама вигукує: «Спати, дитино!»
Вже порядкує невидимий зодчий,
Відгородивши кімнату від ночі,
Що цілий світ чорним куполом гарба…
Спить на подушці розпатлана барбі,
Сплять довгошиї грудасті русалки,
Тільки не спить разом з ними хазяйка…
Дівчинка боса стрибнула на ліжко,
Ковдру руками схопила, як віжки,
З тим пострибала, мов коник по трасі,
Й гепнулась з нього в глибини матрасу.
Мама зайшла зі словами: «Вже досить!»,
Сіла до дівчинки плести їй косу.
Доня ж хитрує: «Мамусю, будь ласка, -
Скоса глядить, - розкажи мені казку…»
«Люба, історії ті, що я знала,
Я вже не раз тобі всі розказала:
Всі білосніжки, принцеси, царівни…
Їхні казки ти вже чула все рівно…
Та й скільки можна читати по колу
Казку про діву, що пальця вколола
І сотню років проспала у ружах?..
Доню, сьогодні я втомлена дуже…»
«Мамо, мені вже і так нецікаві
Всі ці принцесячі примхи і пави.
Хочу почути – не смійся із доньки! –
Казку якусь про лиху амазонку! –
Дівчинка стисла на грудях подушку
І прошептала матусі на вушко:
«Казку про царство далекої днини –
Про амазонок у нас в Україні…»
Мама зітхнула знесилено й тяжко
І на плече, ніби мала там пряжку,
Руку поклала… погладила плечі:
«Казка ця… знаєш… хитка, небезпечна…
Словом, це давній… бурхливий був гендер,
Так прогримів, що лишився в легендах.
Тільки казки ті уваги не варті.
Спи. Тобі завтра у школу вставати».
Мама скріпила їй стрічкою косу:
«Якось пізніше, як станеш доросла…»
Доня ж не визнала власну поразку –
Ще сподівалась послухати казку:
«Мам, а були вони справжні красуні?
Їздили верхи і дули у сурми?
Вабили хлопців відвертим убранством,
Щоб заманити до себе у рабство?»
«Свят-свят! – здригнулася та неохоче, -
Нащо згадала таке проти ночі?!
Це мужовбивці, жорстокі потвори,
Скільки пролили гарячої крові!
Дике жіноцтво, розбещена зграя!
Я про них жодної казки не знаю!»
«Мам, це ж не казка, а справжня билиця».
«Ну їх! Бо ще серед ночі присниться!»
Мама потерла утомлено лоба
І проковтнула оскомину-злобу.
Встала… А доня вчепилась в спідницю:
«Мамо, а правда, вони – кобилиці?»
«Всякі були і бувало в них всяко.
Були такі, що ставали під стяги,
Степом літали, палали війною,
Волю жіночу несли за собою.
Часто було, що доводилось жінці
Чад боронити й себе від чужинців,
Взяти меча, бо замало молитви,
Щоби дітей від біди заслонити…
Інші жадали кривавої помсти,
Бо від мужів натерпілися вдосталь.
Кого не вбили – тримали у рабстві:
І на розплід, і задля господарства…
Різне траплялося з нашим народом,
Владу й жіноцтво тримало… А згодом
Все перемелють історії жорна
І войовниць пересвятять у жони.
Пам’ять віків піддалася тесалу,
Що не забули – то переписали.
Надто боятись жінок довелося…
Їх – амазонок – бояться і досі!
…далі буде…
Київ, 2017
