В сиву давнину
Десь напроти неба
В сиву давнину
Жив козак Нетреба
В хаті з саману.
Мав коня за друга,
Шаблю за сестру,
Нападала туга –
Кобзу брав до рук.
В дике поле їздив
Яничарів бить,
Не давав їм лізти
Й рідний край палить.
Віру православну,
Український край,
Вольницю прадавню
Боронив від зайд.
Їздив ковилами –
Ворогів шукав,
Днями і ночами
Ворогів рубав.
Відбивав він бранців
У татарських зайд,
Й проводжав їх вранці
Аж до рідних хат.
Дякувать не треба,
Бранцям він казав
Й козаком Нетреба
Люд його прозвав.
Якось в поле дике
Вихор залетів,
Все мале й велике
З поля геть замів.
Закрутив по колу,
В небеса підняв,
Кинуть щоб додолу
Десь не там, де взяв.
Блискало й гриміло,
Вихор завивав,
Сонце почорніло
Й наш козак пропав.
Підняло Нетребу
Верхи на коні
Й понесло по небу
Аж у наші дні.
Невідома сила
Козака й коня
Тихо опустила
Біля Ірпіня.
Подививсь Нетреба
На поля, на ліс,
На блакитне небо
Й чортихнувсь під ніс.
Це лихий попутав
І сюди заніс,
Так козак подумав
Й з кониченька зліз.
Довго дивувався
З наших днів козак
І таки дізнався,
Що живем не так.
Що здались на милість
Кривдників своїх,
Що свиняча рилість
Вища за усіх.
Що забули Бога,
У гріхах живем,
Що вкрадем в будь-кого,
Все собі візьмем.
Що в своїй сторонці
Ми вже не пани,
Сушимо на сонці
Старі жупани.
Що служити людям
То для нас не честь,
За грошву забудем
Хто ми в світі єсть.
Що Вкраїну неньку
Хтось на рубль зміняв,
Сотню зелененьку,
Іноземцем став.
Бога став просити,
Вільний наш козак,
Дать йому пожити
Й повернуть назад.
Тож в ночі у полі,
Тільки місяць щез,
Опинивсь він в колі
Світла із небес.
Що було з ним потім
Він не пам`ятав,
З люлькою у роті
До півдня проспав.
Кінь стояв з ним поруч
Серед диких трав,
Він у світлу пору
Ще в житті не спав.
Ось піднявся тихо,
Казна-що, сказав,
Що воно за лихо,
Чом я довго спав.
Й знов поїхав полем,
Що завжди робив,
Воювати з горем,
Бо для цього жив.
01.08.-10.09.02.
м. Київ, 01.08-10.09.02.
