Щастя у трамваї
Северин Боецій
Про вічне питання: «що таке щастя?»- Соня не думала. Але те, що бути щасливою дуже хочеться, який би сенс не вкладало людство в це поняття, вона відчувала дуже чітко. Не те, щоб життя дівчини було нещасливим, просто сказати: «так, насправді я дуже щаслива!»- вона не мала особливих підстав.
Місяць тому за плечима залишилось навчання в інституті, а попереду розстелилась широка дорога самостійного дорослого життя, правда, на ній поки не було ніяких вказівників, але вирушати пора з дня на день.
Останні півроку в інституті Соні видались напрочуд неспокійні. А причиною цього неспокою являвся гарний юнак з довершеним тілом та оригінальною незбагненою вдачею. Залицяльників у Соні завжди вистачало, до деяких вона була більш прихильна, інші її просто розважали, але щоб так пройняли, як цей незвичайний хлопець, в якого не знати що на думці-таке сталось вперше.
Найдивніше, що Дмитро наче цікавився Сонею і в той же час ця цікавість була непереконлива, не щоденна. Від нього не довелось почути ніяких зізнань, пропозицій. Іноді навідувався в гості, але це було так «між іншим», що Соні здавалось: «зникни вона - хлопець не розчарується». Вони могли довго розмовляти про музику, особливості людських характерів, розповідати та вигадувати силу силенну смішних історій, а потім рвучко в один момент Дмитро кидався так її цілувати, що не те, щоб думок -не залишалось ні повітря, ні світла, ні свого тіла - була просто нірвана…
В ті хвилини він говорив слова, які відносили дівчину на хмари, це був той самий момент, коли так добре, що не шкода й вмерти… Здавалося, його губи створені, враховуючи ескіз її, тепер балачки про «другу половинку» не були пустими, бо саме він ця половинка, яка зробила їх цілим, доповнила в ідеальну довершеність- нічого не було зайвого, нічого не бракувало.
Але потім все ставало, як зазвичай: розмови, нечасті відвідування. В спокійному стані Соня категорично вирішувала не дозволяти парубку жодного зближення: друзі-то друзі. Але вона ніколи вчасно не могла зреагувати, а за мить то вже ставала не вона, не Соня, не людське тіло, не мозок, а якесь вічне блаженство.
Навчання закінчилось, Соня мусила повертатись у власне містечко, а він навіть не з’являвся. Дмитро не раз підкреслював, що «ми нікому в цьому житті непотрібні, і всі розмови, балачки, про якусь відданість та прихильність-то маячня. Він особисто ніколи не має прив’язаностей і це його рятує від зайвого клопоту». Але в останній вечір він таки прийшов, не прийшов, а наче увірвався, як то втік від себе, від своїх переконань. Вони провели чудовий безкінечний вечір і навіть домовились про нову зустріч, що вже було великою дивиною.
За місяць Соня приїхала, не могла не приїхати, а він сказав, ніби не вірив, що вона це зробить, що не забуде і захоче зустрітись. Як можна таке казати? Та вона забула про все, лиш не про нього, але цьому закритому юнакові такого не скажеш. Того ж дня Соню запросили на зустріч з роботодавцем та прийняли на роботу, на яку вона дуже рвалася, бо робота була в цьому ж Дмитровому місті, але дівчина не вірила в таку вдачу, а вдача Соню знайшла.
Тоді ж подруга запропонувала разом знімати житло, і про це вже не треба піклуватись. Втілені у життя мрії якось раптово накинулись на дівчину.
Вечір був лише їхнім, лише її. Дмитро сказав невластиві йому слова про те, що видирався, викручувався, втікав, але кохання, нестерпне кохання до Соні таки його , такого категоричного до подібних «слабкостей», наздогнало та так заполонило, що не вирватись, а він уже й не хоче вириватись. Соня про таке не те, що не мріяла, це було поза її уявою, поза можливостями, поза всіма реаліями життя...
Вже зовсім пізно Дмитро провів Соню до трамваю, вона поверталась на нову квартиру. Трамвай був геть порожній, неначе чекав на неї , ніби це був її власний трамвай. І раптом вона відчула, раптом її затопило таким щемлячим, безмежним Щастям, якого вона не знала і не могла б пізнати аж до цієї миті. Воно дзвеніло у трамваї, перекочувалось по вагону, його реально було чути.
Про щасливі миті у житті зазвичай згадують, як про минуле, а ось тепер, саме зараз Соні вдалось вхопити це щастя в обійми новим, свіжим, щойно народженим , повним, ні краплі не розтраченим, ще без усякого відчуття смутку, як про щось загублене. Таке трапляється в житті зовсім юних людей надто рідко, для цього потрібен досвід , мудрість, потрібно втрачене щастя.
Вона сиділа зовсім одна в прохолодному незатишному трамваї, їхала в необжиту чужу квартиру, і яка ж вона була щаслива, люди рідні, яка вона була щаслива! Вона була така щаслива, якою не буде вже ніколи, ніколи, не так, не настільки, не так дико та нестерпно, не так заповнена до країв. Вона про це дізналась вже потім за багато років, і тим дорожчими, ціннішими були ці відчуття дзвінкого щастя, зловленого на піку його існування.
Не минуло й півроку, ні , не минуло й кількох місяців, а ще точніше навіть тижнів і це таке повне щастя почало танути, втрачати одну зо одною свої частини. А головне, надто швидко був втрачений Дмитро, через якесь непорозуміння, яке могла придумати лише його незвична уява, він навіть не сказав Соні про це непорозуміння, просто одного вечора провів її не на трамвай, а на тролейбус, певно щоб не псувати те дике щастя у трамваї, провів і більше не хотів з нею бачитись. Розмова відбулась лише за кілька років, він так і не вилікував себе від кохання, але привчився йому опиратись. А вона й не збиралась себе лікувати, вона просто кохала довго, дуже довго. Мабуть найживучіше саме нерозділене кохання. Його нема кому вбивати побутом, воно не побачить недоліків коханої людині і воно так і залишиться спраглим, невгамованим.
За десятки років багато історій прокотилось по Соненому житті, але найвища мить абсолютного дзвінкого нереально шаленного щастя залишиться там, у її пустому, холодному трамваї…