Майстер і Маргарита сучасності
Вона вмирала світові на радість
В биту сумних і повсякденних справ,
Її супутником була лиш тільки жалість
Й життя промінчик геть вже догорав.
Вона пливла за течією болю,
В трясовину байдужість затягла
І поклонялась непохитно долі,
І так жила вона, і зовсім не жила.
Та коли сил вже зовсім не хватило
І чашу смутку випила до дна,
То в павутині світу його зустріла,
Він теж вмирав - набридло це життя.
Він був художником і малював картини
І юним геть, не те що все ж вона,
Та коли Бог єднає дві людини
Стираються недоліки буття.
Він геній був, яких ніхто не бачив,
Митець і Майстер, збурена душа,
Для нього сенс життя щось в світі значив,
У пошуках провів він це буття.
Її йому вдалося відродити,
Піднять з колін, відкрить її єство,
Від сновидінь тих довгих все ж збудити,
Відкрити силу й все що в ній було.
Вона ж натомість стала просто другом,
Опорою, супутником життя.
Вона була його творінням, чудом,
Споріднена душа його буття.
Вони творили разом цю реальність,
Картини малювали не земні
І істину шукали, і жаданність
У казку переходила в ті дні.
Вона для нього як відкрита книга,
А він для неї сенс її життя,
Незвіданий, жаданний, просто мрія,
Кохання вічного нетлінная іскра.
Та світ жорстокий, невблаганні люди,
І відстань, що між ними пролягла,
Розбила щастя й більш його не буде,
Рікою розділились берега.
І він пішов, її лиш залишивши,
У вир людських і повсякденних мук.
Вона ж мінялась, й так не розлюбивши,
Шукала істину не покладая рук.
Пройшли роки. Вона знов закохалась
І серце віддала уже тому,
Хто вірний був, й кому у всім зізналась,
Та душу лиш залишила йому.
Не зрадила вона тих ідеалів,
Про що лиш мріяли вони у двох,
Писала вірші, світ цей воскрешала,
Удосконалювалась так, як прагнув Бог.
І на одрі смертельнім лиш молила
Про мир і щастя в Бога для людей,
І розказать про теє як любила,
І як любити треба кожен день.
У снах вона приходить лиш щоночі,
У місячній дорозі серед трав,
І росять сльози його карі очі,
Так ще ніхто й нікого не кохав...
10. 04. 2011