21.05.2017 14:38
Без обмежень
134 views
Rating 5 | 3 users
 © Василь Рогач

Щастя в боротьбі

Повість в новелах

…Не маю злоби‚ ні наміру помсти…

Щастя в боротьбі: повість у новелах / В. А. Рогач. - Ужгород : Закарпаття, 1999. - 211 с. - ISBN 5-87116-074-3

Та щиро заявляю‚ що ні на кого із цих “свідків” не маю ніякої злоби чи наміру помсти‚ окрім Юди Іскаріотського – Івана Юрички. Цей “патріот” на очних ставках старався перевершити навіть слідчих. Які вони були раді‚ що знайшли такого кретина! З глибокою шаною згадую однокласника Івана Гвоздулича‚ який на допиті дав нам добру характеристику: “Хлопці не винні‚ вчились добре‚ брали активну участь у різних шкільних заходах‚ були прикладом для інших”. Дивуюся‚ що ознайомили мене із цим протоколом. Бідолаха Іванко і не підозрював‚ чим могла скінчитися для нього така заява.

Організацію УН ми не признавали; фактично її і не було. Та це дуже дратувало слідчих‚ бо доводилось знімати одинадцяту статтю. Найстрашнішу. А вони ой як старалися вислужитись перед “вищестоящими”‚ виявляючи чим більше “врагов народа” і отримуючи за це винагороди.

Наш слідчий Гаврилов‚ мабуть‚ виявився досить “м’якотілим” і менш-більш об’єктивним‚ тому через три тижні був замінений найжорстокішим на той час яничаром Кречко.


Яничар Кречко


Представився він землячком із Тур’ї Пасіки і похвалився‚ що змусив свого односельця Юрія Цигику у всьому зізнатися. Боже милий! І Цигика попав у їх криваві кігті!

Я знав цього хлопця ще з учительської семінарії. В 1944-45 навчальному році проживали разом у гуртожитку. Напівголий‚ напівбосий‚ вічно голодний і невиспаний бродив по місту в пошуках будь-якої роботи‚ щоб вижити. Співчуваючи йому і жаліючи‚ не міг нічим допомогти сердезі‚ бо й сам узимку ходив у сестриному пальті і в тітчиних черевиках.

Таке було наше дитинство.

Та повернемось знову в слідчий кабінет.

В липні‚ здається на свято Петра і Павла‚ приїхав Юричко на чергову “очну ставку”. Брехав‚ мимрив небилиці‚ які я легко спростовував. У безсилій люті він почав погрожувати‚ готовий був з кулаками накинутись на мене.

– Ти не думаєш‚ що ми ще зустрінемось після мого повернення? – спитав я.

– Ніколи ти вже в Березному не будеш! – злорадно кидав мені у вічі. Забув‚ як я допомагав йому в навчанні‚ а коли самовільно покинув 10-й клас‚ посварившись з директором‚ умовляв його повернутись на навчання – жалів хлопця. Не послухав. Пішов працювати на маслозавод‚ де наробив розтрату.

Напевно на цьому “заарканили” його “безпеканти”: не будеш‚ мовляв‚ свідчити проти Рогача‚ загримиш за розтрату. А так тобі все спишеться.

Коли слідчий попросив його до столу‚ щоб підписав протокол‚ я згаряча схопився зі стільця‚ аби вчепитися в його довге волосся‚ ударити його дурного і злого головою в стіну‚ що була поруч. Та Кречко вихопив револьвер і з криком “Застрелю!” спинив мене.

Юричку вивели‚ а мене таки добре відлупцювали вартові‚ що влетіли до кабінету. Після цього ледве доплентався в підвал‚ на свою “квартиру”. Із синяками-“фонарями”.

Після цього слідчий заборонив отримувати передачі. А в камері життя текло своїм руслом‚ яке визначали слідчі і наглядачі – цербери підземного царства. Конвейєр діяв без зупинки – одні приходили‚ інші – відходили. Гігантська соціалістична виробнича машина щодалі вимагала все нової даремної робочої сили. І хоч би ти був невинен‚ як те немовля‚ вже одним “провинився”‚ що випало “щастя” жити під сонцем сталінської конституції. Будувати Біломорсько-Балтійський канал‚ споруджувати гігантські греблі‚ добувати вугілля‚ залізну та уранову руди.

На трьох китах трималася кривава система нового типу: раби-колгоспники‚ раби-політв’язні‚ раби-будівельники із військових частин‚ так звані “стройбатівці”. Все розраховано з математичною точністю. Безробітних немає. П’ятирічні плани перевиконуються. Урочисті і фанфарні рапорти летять до ЦК. Світова громадськість засліплена. Брехлива пропаганда працює на повну потужність: за залізною завісою будується найсправедливіше‚ найгуманніше суспільство. А гірка і гола правда така: людина – це хробак‚ це мурашка‚ це нуль. Роби з нею‚ що захочеш. Совість – химера‚ вигадка філософів. Право людини? – будь ласка – на папері. А в дійсності? Правда‚ коли помер узурпатор Сталін‚ і частково та тимчасово впала залізна завіса‚ то деякі політичні і‚ зокрема‚ соціальні права трохи покращились.

Та від високих аналітичних міркувань спустимось знову в підземелля.

Повторюю: люди тут живуть‚ як одна сім’я. Одержав передачу – ділись з усіма. Такий неписаний залізний закон. Почав і я отримувати передачі‚ та “вертати довг”. Та не всім носили передачі. (І слово яке придумали!)


Шпигун чи шукач скарбів


Був у нашій камері судетський німець Герман Семрат (він же – Йосиф). Цікаву і драматичну історію своєї біографії розповів по-чеськи. При транспортуванні євреїв до концтабору і крематорію врятував одного єврея з Мукачева. За це єврей дав йому план Мукачева‚ на якому позначений його будинок‚ а в певному місці‚ у стіні‚ був захований родинний скарб. Єврей помандрував до США‚ а довірливий німець подався за скарбом. Тут його і схопили. Шпигун‚ диверсант? Докажи‚ що не такий. Докажи‚ що не верблюд! Мучили його‚ катували‚ пробили наскрізь статевий орган‚ довели нещасного до напівбожевільного стану.

Із зекономленого хліба Герман виліпив шахові фігури. На нарах намалювали шахову дошку. Вчив мене цієї чудової гри – королівський гамбіт‚ сиціліанський захист – теорію знав відмінно. Та не любив програвати‚ страшенно нервував при цьому‚ “психував”. Ми втихомирювали його‚ як могли‚ щоб не почув наглядач і не запроторив його до карцеру. Ще й досі‚ наче живий‚ стоїть переді мною знічений Герман і‚ як дитина‚ жалібно наспівує:

Ґде є моя мама‚

ґде є‚ ґдо ї зна?

Неґді за горами‚

на мнє сі споміна…

(Говорив він по-чеськи‚ та ми його добре розуміли).

Навряд чи побачила його мама. Вже в таборі дізнався: Герман помер ще в Ужгороді.


Тінь в особі Арсена


Одного дня відчинилися двері і до камери зайшов юнак‚ радше – з’явилася тінь юнака. Ще біля дверей він захитався. Я скочив з нар‚ підтримав його‚ аби не впав. Допоміг присісти. Почали ми оглядати хлопця‚ розпитувати.

Тільки одні чорні очі блищали‚ а на тіло (достеменно скелет) ніби хтось натягнув целофановий мішок і налив води. Страшно було доторкнутись до нього. Всі кісточки легко намацувались.

– Хто такий і звідки взявся? – співчутливо запитуємо.

– Арсен Бабиченко я‚ – ледь чутно вимовив прибулий блідо-синіми губами…

– Привезли нас із тюрми контррозвідки‚ з Києва. Вчився на першому курсі філологічного факультету. Зі мною по одній справі проходять ще чотири побратими – Іван Сегеда‚ студент медфаку‚ з Великого Березного‚ десятикласник Михайло Фізер з Мирчі‚ танцюрист із Закарпатського народного хору Костянтин Дзуровчик та студент з Ужгорода Василь Неверкла. А сам я теж з Ужгорода‚ – розповідав Арсен.

Усіх цих хлопців знав ще по ґімназії.

Їх звинувачували в страшному злочині. Ніби вони 1947 року готували замах на першого секретаря ЦК КПУ Микиту Хрущова‚ який мав приїхати на Закарпаття. Ось чому і “зацікавилось” ними контррозвідувальне управління.

У знак протесту Арсен Бабиченко дев’ять діб пробув на сухій голодовці. Яку силу волі треба було мати‚ щоб знесиленому фізично‚ виснаженому ще й оголосити голодовку!

А Микита Сергійович зробив пізніше для мільйонів приречених‚ зокрема для українців‚ велику справу – по суті врятував їх від смерті‚ від мук і страждань.

Всі ми заходились нагодувати Арсена‚ допомагали прийти до себе. Однак у міру‚ малими порціями‚ аби не зашкодити хлопцеві.

В день передачі я отримав випечену гуску. Почав годувати Арсена невеликими частинами.

– Чи не жалієш мені гуски? – шепоче він.

– Що ти. Віддам усю‚ але не зразу‚ бо боюся‚ аби тебе ця птиця не звела зі світу‚ – кажу.

Арсен поволі почав приходити до себе‚ але на диво не повнів‚ а став худнути. Через декілька днів вода з-під шкіри зникла‚ а вона прилипла до кісток і почала лущитися. Ото була радість! Згодом стала наростати нова шкіра‚ появилися м’язи. І так Сеня вижив‚ як кажуть‚ на злість ворогам. Про те‚ що він в Ужгороді‚ певний час не повідомляли батьків і‚ отже‚ й передач не отримував.

Це теж входило в арсенал чекістів

Хлопці в київських камерах зустрічалися з повстанцями. Вони засвоїли чудові пісні і бойовий дух.

Ну і що ж‚ як прийдеться померти

У похідній шинелі в житах.

Ми у вічі сміємося смерті‚

Бо вмирати прийдеться лиш раз! –

наспівували стиха ми з Арсеном.

Тюремні і камерні “курси” підвищували нашу національну свідомість і гідність‚ гартували морально.

У контррозвідці Сеня зустрічався з чотирнадцятирічним Юрчиком Шухевичем. Я потай мріяв поговорити у таборах з юним героєм. Та не щастило.






Рекомендуємо також:



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Суворий

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо