Вбивця
...А нам чужинець вже давно
на шию сів і ноги звісив…
Сказать йому б: “- Геть, сину бісів!”
Та зазвичай ми терпимо…
І тягнем мовчки те ярмо,
звірієм десь в душі глибоко…
Й себе питаєм: “- Доки?! Доки?!”
І ціпим гнівно кулаки…
Так рік за роком і минає,
коли стихає й закипає,
коли терпець уже тріщить.
І око чи ножа, чи вила
глядить. Бо вже терпіть не сила…
Чим далі, тим сильніш кипить.
***
...Він був спокійним, флегматичним.
Ходив він на роботу звично.
Привіт-пока. Все, як завжди.
Затих вже біль. Заснув здається…
Хай там як є. Гляди - минеться…
Бо й так не довго до біди…
Він пам’ятав, як його мову
солодку, рідну, веснянкову
паплюжили у місті скрізь…
Але лукаво заявляли:
“- Ми всіх із радістю приймали!”
...Зросійщена та радість лиш…
Так він і жив. Роки минали…
І українська забувалась…
Вже сам себе став забувать.
За це зненавидів себе він
і збіг обставин цих життєвих,
що зміг його єство зламать…
Та видно, що не все зламалось.
Щось у душі його зосталось.
Хоч він вмовляв себе: “-Облиш!”
Та допекло! Чергові кпини:
“-Село! Рагуль! Ніхто! Скотина!”
І погляд падає на ніж…
Він був спокійним, флегматичним…
І різав мовчки, механічно…
Неначе те робив завжди.
...Ніж з легкістю ввійшов у спину.
- Село? Рагуль? Ніхто? Скотина?
Куди біжиш? Ходи сюди!
Довколо кров’ю все залите.
- Не надо! Боже! Помогите!
Та він на те лиш посміхавсь.
- Воздам я вам у повній мірі!
Сирена, чорнії мундири…
...Чотири постріли, і впав…
...Червоно-синім миготіло.
Швидкі. Сирени страшно вили…
І плач. І вигуки проклять…
Невже аби сказати слово
на українській рідній мові,
російськомовних тре’ вбивать?
>м. Одеса, 9.08.2017 р.
