Розсвіт
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Сумка листоноші»
«Утро»,
«Сумка почтальона»
Сяйнув промінчик на стіну
По зсунутих портьєрах,
Мов сонце нишпорить зі сну
Забутий ключ у дверях.
І вітер двері розчахне,
І в сни війне мрійливі
Всіх нот безладдя затяжне
У птаства переливі.
Вже й півень пісеньку свою
Вигукує з-за тину,
Неначе дяк ектенію
У плині літ невпинну.
І крізь його «кукуріку»,
Арпеджіо і трелі
Туманну бачу я ріку,
Хоч і лежу в постелі.
Там хвиля виманить мене
З одежі сну жаркої,
Звабливим холодом лине
В покірному спокої.
Напівдрімотну маєту
Ще в змозі ніч явити.
І я купатись не піду,
Щоб не зустрілися в саду
Нічні страшні сновиди.
Лиш вітер кинувся ривком
Під брязкоти посуди,
Уже пронісся над ставком
Висвистує повсюди.
Ятрить води глибинний сон,
Мов нот струмки в роялі,
Відкривши ранішній сезон
В моїй концертній залі.
І враз у ночі на часах
У дивну пору літню
Тебе я бачу в небесах,
Немов зорю досвітню.
З балкона клен у ясний світ
Захмареної тиші
До тебе сонні лапи віт
Вихитує в узвишші.
І сяєш у промінні ти,
В стрімкій оправі неба.
Не сміє клен із висоти
Торкнутися до тебе.
Всю силу ревнощів моїх
Тебе до вітру з кленом
Залий з висот своїх ясних
Осяянням блаженним.
Хай вітер одіж рве твою
З мотузки коло дому,
Й нам у весільному раю
Сипне зі стель солому.
_
По стенке шарит желтый луч,
Раздвинувший портьеры,
Как будто солнце ищет ключ,
Забытый ключ от двери.
И ветер двери распахнет,
И впустит птичье пенье,
Всех перепутавшихся нот
Восторг и нетерпенье.
Уже, взобравшись на скамью
Иль просто на подклетье,
Петух, как дьякон ектенью,
Заводит многолетье.
И сквозь его «кукареку»,
Арпеджио и трели
Мне видно дымную реку,
Хоть я лежу в постели.
Ко мне, скользка и холодна,
Едва я скину платье,
Покорно кинется волна
В горячие объятья.
Но это – лишь в полубреду,
Еще до пробужденья.
И я купаться не пойду,
Чтобы не встретились в саду
Ночные привиденья.
А ветер покидает дом,
Пересчитав посуду,
Уже пронесся над прудом,
Уже свистит повсюду.
Перебирает воду он,
Как клавиши рояля,
Как будто он открыл сезон
В моем концертном зале.
И нынче летом – на часах
Ты, верно, до рассвета,
Ты молча ходишь в небесах,
Подобная планете.
Облокотившись на балкон,
Как будто на свиданье,
Протягивает лапы клен
К любимому созданью.
И ты стоишь, сама лучась
В резной его оправе.
Но даже дерево сейчас
Тебя задеть не вправе.
Всю силу ревности моей
И к дереву и к ветру
Своим безмолвием залей,
Своим блаженным светом.
И ветер рвет твои чулки
С веревки возле дома.
И, как на свадьбе, потолки
На нас крошат солому.
