Злочинна любов
Село. Поділля. До війни.
Жили й робили, як воли.
Поля - безмежні чорноземи,
У кожного свої проблеми.
Молодий хлопець з армії прийшов:
Приїхав в відпуск і любов знайшов.
Галина - писана красуня,
Любили татко і мамуня.
Очі - озерця, личенько біленьке,
Брови - шнурочки, щічки рум`яненькі.
Струнка берізонька й гнучка,
До пояса руса коса.
На фермі коровИ доїла,
Та спритна до любого діла.
Хазяйка в домі й на городі,
Радіють дівчині, та й годі.
Петро - а так цей хлопець звався,
В дівчину страсно закохався.
Він старший був, і не чекав.
Галину враз за жінку взяв.
Везе він молоду дружину,
Через Москву, в свою частину.
І Галі все Петро купляє,
В найкращі речі зодягає.
І шубу, й шапку, й чобіточки,
Дорогі плаття, і платочки.
Галина щиро так радіє,
А у Петра серденько мліє.
Приїхали в частину вранці,
А в вечері пішли на танці.
Галину любо споглядають,
На кожний танець запрошають.
І офіцери, і солдати,
Всі хочуть з нею танцювати.
Петро від ревнощів не чувся,
З дружиною у дім вернувся.
"Все! Більш не підеш - бо моя!
І лиш моя, і більше ні чия!"
Живуть, вагітніє Галина,
Петро сказився: " Не моя дитина!"
"Аборт роби!" - він вимагає,
І Галочка дитя втрачає.
З журби вона Петра лишає,
Й додому в сльОзах від`їжджає.
У Львів частина дислокує,
Петро за жінкою сумує.
І по дорозі повертає,
В дружини прощення прохає.
І помирились. Слава Богу!
Пішов на фронт, в тяжку дорогу.
Страшна війна і смерть шугає,
Та Петра куля обминає.
Вже офіцер, на фронті він воює,
Й зрадив Галині, другую любує:
Сестра медична, з Ленінграда,
Дочці Петровій щиро рада.
Війна скінчилась, він додому повертає,
Дочку й коханку залишає.
Зверх срочну службу продовжає,
Й Галину свою забирає.
Минули роки, так і жили,
Дітей вже своїх не родили.
Просила, щоб дочку приймив,
До них у гості запросив.
Галина так Петра благає,
Дочку свою признать прохає.
"Категорично кажу: Ні!
Навіщо здалася мені?
Одну тебе, одну я маю,
Більше нікого не бажаю!"
І твердо це Петро сказав,
Й своєї дочки не признав.
Постарілись. Петра хвороба знемагає,
Рак з середини роз`їдає,
Вже мало залишилось жити,
Не хоче Галю він лишити.
Задумав злочин він здійснити,
І свою жінку отруїти.
Він це зробив, і все це сталось.
"Щоби нікому не дісталась".
У муках мучилось, вмирала,
Від болю смертного аж губи покусала.
Й води не дав. Все навкруги порвала.
В страшній агонії життя своє кінчала.
ЇЇ "Майорша", - люди називали,
Любили всі і щиро поважали.
І вічна пам`ять цій прекрасній жінці,
І рай Господній, бо вже сліз по вінця.
Злочинная любов гріхом ся увінчалась,
Й Петро помер - кістлява наздогнала.
За гріх смертельний слід відповідати:
На суд Господній, перед Богом стати.
с.Нижні Станівці, Буковина, 09.12,2017
