Щастя
Це було в різдвяну тиху пору:
йшла сирітка - щастя продавала.
Попри те, що називали горем,
світле личко й душу вспадкувала.
– Як тя звати, крихітко зірчаста? -
запитала літня перехожа.
– Вже сім весен, як зовуся Настею.
Я не обману, це щастя гоже...
Глянула в її пусті долоньки:
– Але в тебе там одні сніжинки...
– Це ота мала небожки Соньки! -
загорлала м`ясникова жінка.
– Геть глузд втратила, як вмерла мати.
Днями вештає, людей із ніг збиває!
– Я б могла його… подарувати,
але це єдине, що я маю...
Дрібка сліз від танучих крижинок -
розступились раптом перехожі.
– Просто я шукаю ту людину,
Котрій моє щастячко пригоже...
Жінка узяла її за руку
– Теж здуріла, – кинули у спину.
І пішли вони удвох по бруку
з щастям у життєву хуртовину.
Той, що зважував стегно ягняти
і ховав поспішно вдалий виторг,
став маленьку зайду ославляти,
кленучи, мов од таких всі біди.
Всім різдвяним янголом в сніжинках
усміхнулась, озирнувшись, Настя.
І ніхто не зрозумів на ринку,
Що зникає їхнє власне щастя.
13.12.16
