16.12.2017 19:36

для всіх

530

12 | 13

 © Світлана Рачинська

Із руки жебрака

Біля церкви хурделиця. Бог наче дихає в спини.

На ослоні жебрак, в закоцюблій руці мідяки, 

І поблискує тьмяно нічим не примітний годинник, 

Із дідівської ще, трудової шорсткої руки.

У трапе́зній паломники із недешевим обідом, 

Недоїдене тут же на смі́тник летить, у брудний сніг та лід.

На ослоні хлоп`я примостилося поруч із дідом.

"Дядьку, - каже, - Ви, певно, не їли сто літ".

Хлопець ділить обід із старим, посміхається тому, 

І говорить про щось, і руки доторкається ледь.

Та виходять ченці і священики з Божого дому

Проганяють старця, забирайся, мов, грішнику, геть.

На обличчі в старого ні злості, ані непокою, 

Він іде від трапезної, вітер сяга до кісток.

Каже: "Милий мій хлопче, твоєю рукою

Сам Господь простягає мені цей шматок.

Ні, не там буде святість, де золотом сяють палати, 

Справжній вірі багатство одвік не було до лиця.

Не лампади - серця мають світлом Господнім палати, 

Доброчинністю справжньою повнитись мусять серця.

Де не знайдеться прихистку й хліба шматка для людини, 

Там навряд чи і варто шукати духовних скарбів.

І з руки жебрака, де поблискує тьмяно годинник, 

Щедро крихточки сипле Господь для своїх голубів.