Бруківкою ступає дощ нечутно,
Крокує заглядаючи в шибки.
Шукає тих, кому в цей вечір сумно,
Хто біля телевізії не спить.
Шукає тих, хто заблудився серед звуків тиші
Одноманітно-рівної ходи.
Шукає тих, для кого пишуть вірші,
І тих кому присвячують пісні.
Мені також не спиться в пізній вечір,
Я притулюсь до того рівного дощу,
Він тихо обійме мене за плечі,
Візьме під руку, поведе по рушнику
Мощеному бруківкою старою,
Між ліхтарями і рекламними щитами
До ратуші, а далі до костьолу,
Опісля сплячими і темними дворами
У безкінечні роздуми про вічність,
Про неминучість і про ціль життя,
Про праведність і надзвичайну грішність,
Про ту, що років двадцять тому не прийшла,
-- Ти знав її?... А дощ собі пішов.
Йому набридло моє товариство.
Він у вікні якомусь ту знайшов,
Якій по ночах таки пишуть вірші.
Дрогобич, 3. 05. 2011.
