Ти її відпускаєш
Ти її відпускаєш на нині,
і на завтра, а, мо`, й назавжди...
На старенькій-старенькій футрині
запуцовує вітер сліди.
За межею згорає востаннє
мляве пасмо відбулих надій,
залишаючи лиш покаяння
у душі світлоокій твоїй.
Ти її відпускаєш на волю
ту, гірку, мов кульбаби стебло,
обпікаючи небо любов`ю,
що негадано так відцвіло.
Загасивши яскраве проміння
до відчинених навстіж воріт.
Погамовуєш в серці квиління,
проводжаючи всесвіт у світ.
Ти її відпускаєш, так треба,
хай спадає на істину ніч,
хай розпука шкребеться у ребра
і сльоза прикипає до віч.
Поки сонце вбереться в коралі
і завруняться зблиски руді,
ти її відпускаєш, печалі
залишивши навіки собі.
15.03.18 р.
