Бджоли та липа
Ведеться так із покоління в покоління,
З прадавніх, незапам’ятних часів,
Як щедрий цвіт, то буде і насіння,
Врожай багатий, коли є засів.
В садку, що притулився до хатини,
Розлога липа заглядала у вікно,
Щороку радість дарувала всій родині,
Коли цвіла, навколо аж гуло.
Співали бджоли в цвіті межи листя,
Нектар до вуликів носили у відрі.
Здоровими були всі мешканці обійстя,
Бо ж мед – найкращі ліки дітворі.
А вже коли сховають мед у соти,
Для липи пісню вдячності гудуть,
Щасливі всі були до тих пір, доти,
Як вітруган між гіллям липі встиг шепнуть.
- Не бачив я краси такої в світі,
Межи дерев усіх найкраща, звісно, ти.
Та не таланна, ніде правди діти,
Задарма роздаєш свої скарби.
Та що без тебе бджоли? Лиш комашки,
Не буде цвіту – з голоду помруть.
Малі, а бач, які у них замашки,
«Господніми» усі їх люди звуть.
Чому даремно, просто так, без плати
Повинна віддавати весь нектар?
Тобі то що? Ти ж можеш почекати,
Хай платять бджоли за твій цвіт-товар.
А липа, наче дівка на виданні,
Повірила у вітрові слова.
Квітки сховала під листки в тумані,
Насупилась до бджіл, немов сова.
- Не дам! І не просіть!Не хочу!
Знайдіть дурніших за менЕ!
Нектар весь мій! До краплі! До несхочу!
Летіть звідсіль, бо зараз вітер прожене!
І бджоли полетіли! Хоча сумно
Востаннє проспівали між гілок.
Й навколо липи стало так безшумно,
Затих, помер вмить липовий райок.
Минули дні і місяці, і рОки.
Без бджіл самотньо липа висиха.
Вслухається щомиті в кожні кроки,
В дзижчання бджіл, що в полі затиха.
А бджоли тільки день посумували,
Не вміють бджоли без роботи буть,
І полетіли геть, і подзижчали
В садок, де ще липи цвітуть.
І знов заповнені по самі вінця соти,
І мед стоїть в родині на столі.
Щоденні знову в бджіл турботи,
В той час, як сохне липа при землі.
Коли людині Бог талант дарує,
Потрібно навкруги його дарить,
Хай кожен, кому треба, посмакує,
Талант за гроші не продать і не купить.
Бо тільки будеш людям шкодувати
У спеку пити з твого джерела,
Як бджоли, люди будуть пролітати
Туди, де краща і студеніша вода.
