Пара
В кабінеті психіатра розмова лунає.
Лікарю свої проблеми пара виливає.
Дарма, що душа у душу двадцять літ прожили,
Ганжі в своїх половинках тільки розгледіли.
Лікар у м’якому кріслі уважно нотує
Всі претензії подружжя, усе, що почує.
А зібралось за всі роки претензій багато –
Треба зошитів із десять все занотувати.
- Як, Ви, лікарю скажіть, можна з нею жити?
Як модель, не вміє жонка по хаті ходити.
Тільки я прийду з роботи, в рота заглядає,
- Чи втомився? Будеш їсти? – кожен день питає.
А сама така підступна: як ідемо в гості,
Так прикраситься, вдягнеться, що вдаряють млості.
Що казати, так і є, що коза козою,
Диво, як я зміг прожити стільки літ з тобою.
- Дивно чути такі речі, - жінка промовляє,
- доля кожному дарує те, що заробляє.
Як з роботи ти приходив, то мене не бачив,
Чи втомилась, чи весела, чи сміюсь, чи плачу.
Я старалась, я годила, тому що чекала,
Що колись оціниш ночі ті, що не доспала.
Я ж, як заміж виходила, думала, що ти орел,
Коли ж краще придивилась - звичайнісінький козел.
Лікар окуляри зняв і замуркав тихо:
Бійтесь Бога, не гнівіть, щоб не було лихо.
Ваша пара ідеальна, ніде правди діти:
Пан – козел, пані – коза. Чого ще хотіти?
