Кодована Доля
Глава 8 - шоста поемаРодовід Помаранча
Поема-фантазія
1
В сповитій уяві пелюстками мозку
Джерелить про нас родовід наш первинний,
Із нього, неначе зі свічки, що з воску,
Стікають дізнанням словесні перлини
І кажуть нам : «Ваш родовід – Анунаки»...
Їх Бог клонував, нас - вони клонували -
Це перші між нами є спільні ознаки,
З тих пір, як вони на Землі побували,
Потреба була в них, щоб нас клонувати
В пробірці із глини і плоті своєї:
Найперша була у нас Єва – се мати,
Рід – «Древо Едемського саду» – від Єви!
ІІ
Так множився люд і пророчились царства...
Історії: «Барса», «Ведмедя» і «Лева»
Й «Четвертого звіра» – рогатого дуже!
При трьох із цих звірів був розвиток братства –
І правив лиш цар з родовідного «Древа»
Цей цар - Македонський, – він був не байдужим…
Й коли в небуття він пішов – на чотири
Частини розпалося царство останнє…
Чому ж це воно розкололося в мирі,
Й не стали ріднішими люди в єднанні?!
ІІІ
Відокремились Фракія й Сирія – владні,
Македонія славна і вільний Єгипет...
Чи сприймались на вухо спотворені дані,
Чи владикам прозрівші були непідвладні?!
... Їх часопис на істину пудрою сипле,
Марафетить їх шлях і сліди замітає,
Що ведуть до небес – до прародичів наших,
Що уміли на троні суспільство з’єднати!
Імовірність повторення ладу зростає,
Повертає той лад помаранчевий важіль,
Що з Майдану вже встиг на весь світ пролунати!
Бо з’єднав родовід нас, що з трону пульсує,
Із початками істин, що йдуть із галактик –
1У
Так! Прийшов час повтору! І думка з’ясує,
Чим є вартий в цей час помаранчевий клаптик?!
Помаранчевий колір – це Сонях і Сонце –
Це проміння мрійливих ідей тих прибульців,
Що нагадують трішечки зовні японців,
А душею і розумом мають на думці
Найсвітліші ідеї та мрії для людства,
Що сьогодні будує піарні орбіти
І політики бруд ллє в небесну синь люстри –
Гріховершить – і дума, що Бог не помітить,
Як не стануть з орбіти і зорі світити!
...У суспільстві чому домінує облуда
Й не спрацьовують Божого духу закони?
Де ж поділись правдивого слова молитви, –
Є, мов чинний Закон, кримінал та полуда?!
Як це, – розум впада в корупційні окови?!
Чи, мо’, мозок вже в іншому просторі й часі
Розвивається в інших законах моралі?
І п’ємо ми нектар розуміння із чаші
За земними потребами в іншій спіралі!
І те, що раніше сприймалось на віру, –
Сьогодні засвоюємо лиш за гроші!
То були Анунаки з планети Нібіру,
А тепер їх нащадки у справах ворожі
І дійшли до конфліктних вершин міжнародних,
Де вулкан за вулканом із магмою гніву,
Від якого уже потерпає й природа,
Й позбувається нот солов’їного співу!
Все змінилося: й влада не та, як при троні,
Що давав всім можливість придбати на світі
Те святе, що було у біблейській короні
Й одобрялося світом на життєвому звіті, –
Так – жили Анунаки з Нібіру-планети,
Так – було в Вавилонській імперії „ Лева ”,
А тепер весь народ – в політичних тенетах!
Що англійська скаже про це королева?!
Мо’, видніша із Лондону Доля народу,
Що зневірений в сенсі оновлення світу? –
Хоч ми дбаємо вільному слову свободу,
А на ділі немає свободи – лиш мітинг.
У
На ділі немає свободи – лиш мітинг
Втішає людину у мрійнім екстазі...
Роз’ятрені люди – чутливі, мов квіти,
Вовтузились доти в словесній проказі,
Аж доки не стали хворіти ганьбою,
Й не взяв їх Майдан Незалежності в руки,
І дух помаранчевий вийшов до бою –
Священної Долі злякалися круки,
Що в чорному пір’ї – корупція влади,
Злякалися слів трудоголиків грішних,
Бо в слові розплавленім – колір металу –
Святий помаранчевий дух із лампади:
З Донбасу – слова шахтарів неуспішних,
З Дніпра – металургів, що впали в опалу!
Із Києва, Харкова, Львова, Одеси,
З Херсона... і юність і старість волає:
«Так!.. нас багато, нас не подолати!»
...І слова історичні проціджує преса,
І київський брук, ніби шпальти, долає:
«Так!.. нас багато, нас не подолати!»
А радіо «Ера FM» все поволі
Дає у ефірний мартен, в переплавку, -
Де плавиться все в помаранчевий колір.
Який для старого режиму – відставка,
Для влади ж нової – це з квітами ваза! –
Як символ, здобутий в словесному герці!
І щоб відступилась словесна проказа,
І кров оновить в політичному серці,
Яке б на Майдані не впало ні разу,
Тримаючи слово у себе на денці,
Щоб потім живим вдрукувати у фразу,
Яка б нагадала про створення світу...
Коли за часів Вавілонського царства
Під символом звіра, що Левом, здається,
Гуляв по землі справедливості вітер…
Та час напоїв Вавілонське все царство
Блудливим вином і господства фортеця
Упала кістками крилатого звіра,
Який ще й сьогодні в Берлінськім музеї
Є свідком того, що повстала зневіра
Заради свободи і правди ідеї!
Щоб серце свободи під факелом віри
У ритмі бажання нащадків звучало,
Щоб спити життя солов’їної ліри,
Щоб наш родовід оновити началом.
V1
Щоб наш родовід оновити началом,
Мо, ’ треба людину нову клонувати,
Яка щоб основи життя визначала
Й парламенту вміла поради давати,
Чи краще зробити цей акт в перспективі?!
А нині сучасним умом визначатись
Й взамін негативів творить позитиви,
І всім толерантності в справах навчатись!
Щоб образ уяви нащадків не мучив
За наші гріхи у нестриманих діях,
Щоб ми не паплюжили мову співучу,
І щоб в демократії – пані, – на віях
Від радощів, стверджених волею даних,
Струною натхнення бриніла сльозинка,
В якій революція йшла на Майдані –
В ній все так помітно, немов на екрані,
І їй не страшна завірюхи сніжинка,
Яка перейшла помаранчеві грані
І хоче Майдан у заметах сховати.
То марно Зимі в цих зусиллях радіти,
Бо кожному з нас демократія – мати,
Ми ж в неї – її помаранчеві діти!
VI1
Бо кожному з нас демократія – мати,
Ми ж в неї – її помаранчеві діти!
Таких, як і ми, мо, ’ хотілося б мати
Й прибульцям з найдовшої в світі орбіти,
Що має таку лиш планета Нібіру –
Земля Анунаків, – прародичів наших,
Цінуючих так Помаранчеву ліру,
Її чародійність етичну пізнавши,
Яка, мов тяжіння, об’єднує сили
Духовні, душевні, потрібні, як кисень,
Набуті в поділі, як мати носила,
Нещадно духовну руйнуючи плісень!
VII1
Духовну руйнуючи плісень агресій,
Яка в Вавилоні з’явилась на троні
Й пішла по державі, ламаючи волю,
Здіймаючи шторм в демократії плесі:
То душу зачепить, то вибілить скроні,
Змиваючи світом приречену Долю
«Четвертого звіра» – з десятком аж рогів –
Держав! Цей звір – Рим! Найміцніша держава!
А в кожному розі – князівство германське –
Стопталися Риму державні пороги,
Що право на вищому курсі держали,
В якому було щось чарівно-шаманське!
Але надломилася Доля людини –
Спіткнулась свята демократія волі
І в кривавої ери порвало судини,
І світ став шукати щасливішої Долі!
1Х
І став світ шукати вродливої Долі,
Яка закодована в генах прибульців,
Які клонували нас в лоні, по волі,
Щоб кращий світогляд лишався на думці,
Щоб в небі умів помаранчеві хмари
Зустрілись і грім революції вдарив
Й від блискавки волі осліпли примари!
Щоб вибрали вектор – суспільства радари,
Які прислухаються Божого Суду
В якім відбуваються нині процеси
Що йдуть не на користь політики блуду,
А йдуть лиш на користь людських інтересів, –
Святинь демократії Божого слова,
Що з вуст помаранчево-схожих лунає
На всіх політичних майданах у світі,
Де рідною стала для кожного мова,
І кожен від кожного мову вітає,
Яка розцвітає, як квітка між квітів!
X
Хай кожен від кожного мову вітає,
Яка розцвітає, як квітка між квітів!
І йде аж від предків, немов естафета,
І, мов демократія, словом злітає
На крилах суспільства в розколотім світі,
Де влада ввійшла в корупційні тенета.
І з нею Закон – в кримінальних обіймах,
Де ціни ростуть, як гриби у теплиці,
Зарплата, в розстрочку немов, видається!
Завжди депутати в парламентських бійках.
Буває, що сплять – демократія сниться,
Або депутат з депутатом поб’ється!
На службі народу – готові й померти!
От тільки чомусь політичний сценарій
Таких не спаса від трагічної смерті,
Спаса недоторканість тільки – від нарів!
Х1
У сповитій уяві пелюшками сну,
Мов прибульці, до нас приземлилися знов,
Щоб збагнути між нами взаємність міцну, -
Бо пульсує однакова кров!
І, здається, що з серця Майдану йде ритм:
«Нас багато – нас не подолати!» – луна.
В помаранчевім колі рясний колорит,
В піднебессі – стрічки, як дорога одна, –
Демократії шлях, що у вирі подій.
Коаліція – «Сила народу» іде
Й визначаються в цій повсякчасній ході
Тимошенко і Ющенко. «Так!», що веде
На Майдан Незалежності вільні уми
України! І, здається, що кров закипає в мороз,
Що хліби наливаються серед зими
І не чути ніде політичних погроз!