Ми кажемо не што́ми, а шторми́
Слова выходят коротки и смачны
В.С. Высоцкий
Ми кажемо не «што́рми», а «шторми́» –
слова звучать, як поклик допомоги:
«вітри́» не «ві́три» збурюють уми,
з під палуб викорчовуючи щогли.
Ми на прикмети вже наклали вето –
ми віримо компа́сам білих крил.
Пружні й могутні м`язи вітру вперто
вже випнулись під шкірою вітрил.
На чашах Ваг між зоряних світів
старий Нептун вже зважив долі наші
і зграя гончаків, чи Гончих псів,
нас завиваючи, жене до Чаші.
Ми – привид легендарного корвета,
гойдаємося під сузір’ям Ваг,
мов на нагострених вітрів багнетах
вітрила наші рвуться на очах.
По курсу видно обрис корабля,
що йшов сюди, де грізно шторм лютує.
Дивіться – он вісить пуста петля
на реї, по повішеним сумує.
З ним Провидіння поступило круто:
там вічний штиль і зупинився час –
попутний вітер – наче біс попутав –
їх загубив, хоч рве вітрила в нас.
Здається нам, що чуємо ми спів –
звабливий поклик рідної оселі…
Не спрага слави, перемог, призів
нас кидає крізь піну хвиль на скелі.
Відчути те, чого не відав зроду –
всім тілом пити це буремний вир!..
Хто в океані баче тільки воду –
той на землі не помічає гір.
Співай нам, буря, злі пісні у вуха,
під череп проникай думками хвиль
в зірковій зливі втомленого духа
тамуй землі та моря вічний біль.
1976 © Володимир Висоцький
