06.12.2018 11:18
для всіх
165
    
  - | -  
 © Українка Леся

Бояриня

Бояриня Частина 5

V

Степанів садок. Будинок виходить у нього задньою стіною Видко гратчасті вікна терема і піддашок ч сходами Збоку в садку зроблена повіточка садова, вся в зелені та в квітках; у повітці приладновано великий турецький ослін з подушками. З терема по сходах надвірних помалу спускаються м а т и й О к с а н а. Оксану ведуть попід руки д в і с л у ж н и ц і — "сенные девушки".

Оксана у простій широкій хатній сукні, без кички, голова зав`язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очі позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум`янець.

М а т и (пройшовши вперед до повітки, 

показує дівчатам на ослін)

Отут бояриню посадовіть

та й можете вертати до роботи.

Дівчата садовлять Оксану і вертаються в терем.

М а т и

Що, донечко, тут, правда ж, придобніше?

Вільніше дихати?

О к с а н а

Вільніше?..

(Схиляється на подушки).

М а т и

Ляж, 

ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?

О к с а н а

Так, я б заснула... тільки я боюся...

М а т и

От, хай бог милує! Чого боїшся?

О к с а н а

Та все якесь таке страхіття сниться.

М а т и

Ти помолись до Йосипа святого, 

то він всі сни перенесе на добре.

О к с а н а

От відколи я тут, то й сни змінились...

Бувало, там, у батенька, все сниться, 

що я літаю. Так, бувало, любо...

А тут не снилось і разу.

М а т и

Бач, любко, 

як сниться, що літаєш, то ростеш, 

отим воно так замолоду й сниться.

Тепер же ти вже не ростеш...

О к с а н а

Та... певне...

М а т и (поправлятчи їй подушки)

Ляж вигідненько та засни гарненько.

(Сідає коло неї в ногах).

А я посиджу тута, помолюся, 

щоб бог тобі послав у сні здоров`я.

(Виймає бурштинові чітки і перебирає їх, 

стиха ворушачи устами).

О к с а н а засипляє.

С т е п а н виходить з долішнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потім устає обережно і йде до нього на другий кінець садка, далі від повітки.

М а т и (нишком)

Ну, що ж казав той німець? Є надія?

С т е п а н

Що ж, каже: "В бога все можливо".

М а т и

Певне!

Та все ж би й людської снаги докласти, 

либонь, не гріх.

С т е п а н

Він докладає, мамо.

Він є людина великоучена...

Та що ж, коли така тяжка хвороба?

М а т и

І звідки причепилася напасть?..

Либонь, се хтось наврочив на весіллі

Ганнусинім, бо відтоді й заслабла.

С т е п а н

Здається, ще давніше почалося...

М а т и

Хіба? Та ні, вона була здорова.

А от що на весіллі... Ну, та як же

той німець каже? З чого б то воно?

Чи з пристріту? Чи, може, з переляку?

От горе, тут нема таких бабів, 

як там, у нас, — коли б так пошептали.

С т е п а н

Ні, матінко, не помогли б ті шепти.

Така вже слабість.

М а т и

Що ж воно? Як зветься?

С т е п а н

Казав він: "Ваша пані занудилась

по ріднім краю — се є также слабість".

Сказав мені по-грецьки як і зветься.

М а т и

Та він то назове на всіх язиках, 

а щоб то вигоїти...

С т е п а н

Він казав, —

коли її повезти на Вкраїну, 

то, може б, ще й одужала.

М а т и

От, синку, 

на сей раз німець, може, й правду каже.

Вона таки нудилася, небога.

Що ж, відомо, завезена далеко...

Не кожне привикає до чужини.

Котре привикне, а котре то й...

С т е п а н

Мамо, 

я попрошу царя, щоб нас пустив

до тестя у гостину — чей же пустить?

М а т и

Та, може, й пустить — вже ж війни немає.

С т е п а н

Скажу йому, що маю ще й у Київ

повезти хвору жінку поклонитись

угодникам святим там у печерах, 

для ізціленій — невже ж не пустить?

М а т и

Повинен би пустити. Се вже и гріх

людей на богомілля не пускати!

А се, Степанку, ти надумав добре —

поїхати на прощу, помічніше

воно буває над усякі ліки.

(Зітхнувши, поглянула па небо).

Ба сонечко схиляється на вечір.

Ти б тута розбудив Оксану, синку, 

Навзаході недобре спати хворим.

А я піду зварю майове зілля, 

щоб на ніч їй було готове пити.

С т е п а н

Спасибі, що клопочетеся нею.

М а т и

Що ж, синку, завезли чужу дитину, 

то треба ж якось їй давати раду.

(Іде в терем).

Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.

О к с а н а

Се ти, Степане? Бач, мені приснилось, 

що місяць ясно-ясно засвітив

у батьковім садочку...

С т е п а н (удавано веселим голосом)

Місяць, люба?

Се дивно, бо якраз на тебе сонце!

О к с а н а

Що ж, може, там ясніше світить місяць, 

ніж тута сонце...

С т е п а н

Не журись, Оксано, 

ось хутко знов побачим, як там світить

і сонечко, і місяць на Вкраїні.

О к с а н а

Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне

душа полине...

С т е п а н

Бог з тобою, люба!

Чи я ж би про таке тобі казав?

Надумав я поїхати з тобою

в гостину до твоїх.

О к с а н а (іронічно)

Велике діло, 

що ти надумав! Цар думки заверне.

С т е п а н

Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні

утихомирилося.

О к с а н а (гостро)

Як ти кажеш?

Утихомирилось? Зломилась воля, 

Україна лягла Москві під ноги, 

се мир по-твоєму — ота руїна?

Отак і я утихомирюсь хутко

в труні.

С т е п а н

Ти одживешся на Вкраїні.

Москва ж не може заступити сонця, 

зв`ялити гаю рідного, зсушити

річок веселих.

О к с а н а (понуро, уперто)

Годі, не кажи.

Нікуди я тепера не поїду.

С т е п а н

Чому ж?

О к с а н а

Не хочу!

С т е п а н

Що се ти, Оксано?

Мені аж дивно! Що се ти говориш?

О к с а н а (розпалившись, підводиться)

А я дивую, ти з яким лицем

збираєшся з`явитись на Вкраїні!

Сидів-сидів у запічку московськім, 

поки лилася кров, поки змагання

велося за життя там, на Вкраїні, —

тепер, як "втихомирилось", ти їдеш

туди ясного сонця заживати, 

що не дістали руки загребущі, 

та гаєм недопаленим втішатись.

На пожарині хочеш подивитись, 

чи там широко розлилися ріки

від сліз та крові?

С т е п а н

Ти тепер картаєш...

А як сама колись мені казала, 

що ти прийняти можеш тільки руку, 

від крові чисту?

О к с а н а

Правда, я казала...

Ми варті одне одного. Боялись

розливу крові, і татар, і диби, 

і кривоприсяги, й шпигів московських, 

а тільки не подумали, що буде, 

як все утихомириться... Степане, 

дай руку!

С т е п а н

Се навіщо?

О к с а н а

Ти не хочеш?

С т е п а н

Ні, чом же?

(Дає руку Оксані).

О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)

От, здається, руки чисті, 

проте, все мариться, що їх покрила

не кров, а так... немов якась іржа...

як на старих шаблях буває, знаєш?

(Пускає його руку і лягає знов Говорить повільніше, 

млявіше, з перервами).

У батенька була така шаблюка...

вони її закинули... ми з братом

знайшли... в війну побавитись хотіли...

не витягли... до піхви прикипіла...

заржавіла. Отак і ми з тобою...

зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...

обоє ржаві...

С т е п а н

Ти, Оксано, вмієш

зарізати словами без ножа.

О к с а н а

Та тільки ж се я вмію, більш нічого.

Що-небудь же і я повинна вміти...

(Мовчання).

Як я умру, то не бери вже вдруге

українки, візьми московку ліпше...

С т е п а н

Оксано!

О к с а н а

Всі ми ріжемо словами, 

а тут жінки плохі, вони бояться...

С т е п а н (з мукою)

Та пожалій себе й мене хоч трохи!

О к с а н а

Занадто я жаліла... В тім і горе...

Якби я мала сили не жаліти, 

то вирвались би геть з сії кормиги —

і ти б ослобонився від іржі...

А так, вже чисто: ні собі, ні людям!

С т е п а н

Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!

Ну, я тебе прошу! Там батько-мати, 

родина, приятелі, там ти з ними

розважишся.

О к с а н а (одвертається)

Я й в вічі не насмію

їм глянути...

С т е п а н

Ну, в Київ подамося, 

помолимось, нехай нас бог простить, 

нехай тобі здоров`я верне!

О к с а н а

Нащо?

Кому потрібне те моє здоров`я

та й я сама?

С т е п а н

Мені, моя єдина!

Я ж так тебе люблю!

О к с а н а

Т обі здається.

Ти жалуєш мене, але любити...

таки й нема за віщо... Я тепер

така недобра стала, вередлива...

С т е п а н

Ні, ні, моя хороша!

О к с а н а

Я — хороша?

Хоч би й була коли яка краса, 

то вже давно вона з обличчя спала...

С т е п а н (гладить її руку, низько похиливши голову)

Ти шарпаєш себе речами тими.

Не треба стільки говорити...

О к с а н а

Правда...

С т е п а н

Та й що картатися словами, люба?

Нас доля так уже скарала тяжко, 

що, певне, й бог простить усі гріхи.

Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був, 

а ми несли кайдани невидимі.

Хто мав хвилини щастя в боротьбі, 

а нас важка, страшна душила змора, 

і нам не вділено було снаги

ту змору подолати...

О к с а н а (спокійніше й лагідніша, ніж досі)

Так, се правда.

Але ніхто сього не зрозуміє, 

поки ми живі. Отже, треба вмерти.

Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —

до рук тобі свій заповіт віддам я, 

а ти його передаси родині

і братчикам, хто ще живий лишився.

С т е п а н (з гострою тугою)

Ой, краще б я тобі таке казав!

О к с а н а (підводиться й прихиляє його до себе)

Ні, любий, ти на світі потрібніший, 

тобі ще є про що й про кого дбати.

Борцем не вдався ти, та після бою

подоланим подати пільгу зможеш, 

як ти не раз давав... На бойовиську

не всі ж померли, ранених багато...

поможеш їм одужати, то, може, 

колись там... знов зібравшися до бою, 

вони тебе згадають добрим словом...

а як і ні — не жалуй, що поміг.

Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.

С т е п а н (підводиться і подає Оксані руку)

Ходім, я заведу тебе до хати.

Бач, сонце вже навзаході.

О к с а н а

Ходім

(Спираючись на руку Степанову, іде до будинку.

Не доходячи рундука, спиняється і обертається, 

дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм).

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...

Ти бачиш Україну — привітай!



27-29.IV 1910 р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!