З нудьги...
у мапу місяця кидаю
ножа - у кратер, як в мішень.
десь оселюся там, гадаю,
прозорим привидом мишей.
мисливцем тихим, хижим блазнем
у чорній темряві глухій
я полюватиму щоразу
на тих тварюк в пітьмі лихій.
от тільки ножик не вгрузає,
плиском лягає дзвінко в грунт -
озветься галасом навзаєм...
цей ніж псує мені всю гру!
ламає здумочки фантазій
нікчемним ляпанням в стіну.
чи то вже я кривий і зазий
ціляти темряву нічну?..
в якій сміються заметілі,
здіймають, кружають сніги.
в кружлянні тому білі тіні
в лелітках, з поглядом нудьги.
але ці тіні - точно знаю! -
то відзеркалення мене.
в пітьмі бо плентаю по краю
допоки все в мені засне.
допоки мапу і про місяць,
забуду навіть про ножа,
оточать сни, ліси і лиси
в лісах здіймуть хвостом пожар.
згорить усе в біді одразу -
увесь непотріб і нудьга,
бридке, огидне і відразне,
і лінь, байдужість і снага.
а рано вранці встану з болем
у обважнілій голові
і розгамузою поволі
словесно дякую сові,
яка така як я охоча
до полювання гризунів -
але й до того ще й пророча
і упокорює мій гнів.
опохмелюся на сніданку,
верну бадьорість і снагу.
вмить зникне птаха у світанку,
в сліпучобілому снігу.
...і нависає важко небо
над ницим побутом життя,
в руїні, дурістю ганебне,
в безвихідь, шляхом в небуття.
і знову вішаю на стіну
ту мапу місяця і мрій,
кидаю ніж крізь білі тіні,
крізь заметілі безнадій...
