100 хвилин дощу
з рубрики / циклу «Задощило почуттями...»
Імпресіоністичними асфальтами
Прийшли дощі. Разом – і як один.
Газети щось викрикували шпальтами,
Та не до них було в ті сто хвилин.
І не до хмар. Не до самого неба.
Не до людей.... Ні, точно не до них!
Мене дощі притиснули до себе,
З обіймів не пускаючи тремких.
Сміялись з мене зонтики квітчасті
І гордо розпливались у юрбі.
А, може, то було найбільше щастя
В моєму темно-синьому житті!
А, може, то усім – найбільша радість,
Яку дало їм небо від нудьги!
Бо ж вам завжди стоїть щось на заваді –
Чи гроші, чи сусіди, чи плітки!...
Я віджила. Я дихала дощами.
Ловила краплі крилами душі.
Якби не біль гарячий між думками,
Я б зовсім відірвалась від землі...
Ішла, всміхалась, - чисто божевільна,
Хоч думала, від щастя закричу.
Як добре, що мені це небо синє
Подарувало сто хвилин дощу.
