Дерева спалахами свічки...
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Сумка листоноші»
«Деревья зажжены, как свечи»,
«Сумка почтальона»
В тайги глушні.
Жаріють гір вершки, мов з пічки
На черіні.
Туди й мені огненні віхи
Вказали путь
Крізь перешкоди не для втіхи
Й туману муть.
Мій шлях, що черв’яком ятриться,
Пройду колись
З бездонь біблійної криниці
В небесну вись.
І недалека ще рівнина
У хмар вінці
Журливо визирне й ревниво
На міфи ці.
І здасться їй, що дуже скоро
Настане час –
Завалами поглинуть гори
Померлих нас.
Та все ж не щезне марним слідом
В століть імлі
Нескорена зимою й літом
Душа землі.
Рівнини маячіння нижні –
Не прийме світ.
Ми не сильніші, ніж колишні
За сотні літ.
_
Деревья зажжены, как свечи,
Среди тайги.
И горы сломаны на печи,
На очаги.
Вот здесь и мне горящей вехой
Намечен путь,
Сквозь путешествия помеху,
Тумана муть.
И, как червяк, дорога вьется
Через леса
Со дна библейского колодца
На небеса.
И недалекая равнина,
Глаза раскрыв,
Глядит тоскливо и ревниво
На этот миф.
Казалось ей, что очень скоро
Настанет час –
Прикроют взорванные горы
Умерших нас.
Но, зная ту тщету столетий,
Что здесь прошли,
Тщету борьбы зимой и летом
С душой земли,
Мы не поверили в надежды,
В равнины бред.
Мы не сильней, чем были прежде
За сотни лет.
