На самоті садок мій не лишай
Як у дитинстві, батько взяв за руку.
Повів у сад. Там яблуні цвітуть.
І защеміло серденько у грудях,
А серед квіток бджоли все гудуть.
Удвох спинились в тихому куточку,
Блакитне небо нині без хмарин.
Як і колись, притис до себе дочку,
Оперся легко об старенький тин.
- Колись, дитино, я піду у мандри,
В світи далекі, десь за небокрай…
Та не цурайся батьківської хати,
Ти подивись, як рясно цвіт буяє,
Зародять щедро яблуньки в саду.
Багато літ нас тішили врожаєм,
І ще не раз нам втіху принесуть.
Я так плекав садочок, рідна доню,
Любов свою щодня йому вкладав.
Життя спливло, посивіли вже скроні,
Давно стареньким, люба моя, став.
Прийде той час, коли білі лелеки,
Мене на крилах в небо понесуть.
У тих краях, за хмарами. Далеко…
Такі ж сади рясні, мабуть, цвітуть.
Я подарую кожну тобі квітку,
Цей яблуневий білий-білий цвіт.
Ти приходи сюди хоча би зрідка,
Бо тут життя! Тут зовсім інший світ.
Не залишай! Згадай, як у дитинстві,
Разом з тобою порались в саду,
Як ти любила квіточки барвисті,
Із пелюсток збирала все росу.
Ніхто ж не знає, що готує доля,
І чи лелеки скоро прилетять…
На все, дитино, тільки Божа воля!
Давай підем садочком погулять.
Дрогобич, 2019