31.01.2019 21:19
для всіх
68
    
  4 | 5  
 © Галина Пігут

На самоті садок мій не лишай

Як у дитинстві, батько взяв за руку.

Повів у сад. Там яблуні цвітуть.

І защеміло серденько у грудях, 

А серед квіток бджоли все гудуть.


Удвох спинились в тихому куточку, 

Блакитне небо нині без хмарин.

Як і колись, притис до себе дочку, 

Оперся легко об старенький тин.


- Колись, дитино, я піду у мандри, 

В світи далекі, десь за небокрай…

Та не цурайся батьківської хати, 

На самоті садок мій не лишай.


Ти подивись, як рясно цвіт буяє, 

Зародять щедро яблуньки в саду.

Багато літ нас тішили врожаєм, 

І ще не раз нам втіху принесуть.


Я так плекав садочок, рідна доню, 

Любов свою щодня йому вкладав.

Життя спливло, посивіли вже скроні, 

Давно стареньким, люба моя, став.


Прийде той час, коли білі лелеки, 

Мене на крилах в небо понесуть.

У тих краях, за хмарами. Далеко…

Такі ж сади рясні, мабуть, цвітуть.


Я подарую кожну тобі квітку, 

Цей яблуневий білий-білий цвіт.

Ти приходи сюди хоча би зрідка, 

Бо тут життя! Тут зовсім інший світ.


Не залишай! Згадай, як у дитинстві, 

Разом з тобою порались в саду, 

Як ти любила квіточки барвисті, 

Із пелюсток збирала все росу.


Ніхто ж не знає, що готує доля, 

І чи лелеки скоро прилетять…

На все, дитино, тільки Божа воля!

Давай підем садочком погулять.



Дрогобич, 2019

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!