Стогони модрин моїх
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Злотії гори»
«Натурализма, романтизма...»,
«Златые горы»
Натуралізму, романтизму
Листки змішались на столі.
Я ніби повертаю призму
В нечітко збільшувальнім склі.
Тому що то не точка зору
Художника, його перо,
А лиш манера словотвору
Про те, що – зло і що – добро.
Поет – не лікар, тільки донор,
Що жертвує живильну кров.
У тому сенс його і гонор,
До роду людського любов.
Те, що затямилось довіку,
Переболіле зле буття,
З-під місяця блідого лику
Зсипаю в пил чи то в сміття.
Немов закоханий, уміло
Ллю лицарський репертуар
Думок уривками з-під пилу
І птаства слухаю тропар.
Чого я хочу? Щоб писалось,
Щоб цей запій не зміг пройти,
Щоб серце вік не позбувалось
Чеснот відваги й прямоти.
Щоб вірш не був невмілий, грубий,
А різав точно – як топір
У чорній хащі в лісорубів,
Що валять ліс тайгових гір.
Щоб ті удари згуком кволим
Лягали в такт з журбою й болем,
Що в вірш таки сховати зміг.
_
Натурализма, романтизма
Листки смешались на столе.
Я поворачиваю призму
В увеличительном стекле.
Все это ведь не точка зренья
Художника, его перо,
А лишь манера размышленья
Над тем, что – зло и что – добро.
Поэт – не врач, он только донор,
Живую жертвующий кровь.
И в этом долг его, и гонор,
И к человечеству любовь.
Навек запомненную мною
Пережитую злую быль
Перед знакомою луною
Я высыпаю прямо в пыль
Перебираю, как влюбленный,
Наивный рыцарский словарь,
Комки суждений запыленных
И птичий слушаю тропарь.
Чего хочу? Чтобы писалось,
Чтобы не кончился запой,
Чтоб сердце век не расставалось
Со смелостью и прямотой.
И чтобы стих, подчас топорный,
Был точен – тоже как топор
У лесорубов в чаще черной,
Валящих лес таежных гор.
И чтоб далекие удары,
И вздохи лиственниц моих
Ложились в такт с тоскою старой,
Едва упрятанною в стих.
