Старезна груша
Старезна груша в батьківськім саду
До сонця зашкарублі тягне віти,
І думає: - Ще сонечка хоч раз вкраду
Щоб післязимну душу відігріти.
Щоб ще хоч раз коріння ожило,
Й святого соку від землі надпИло,
І листям на гілляччі проросло,
І грушами у серпні уродило.
Старезна груша небо підпира,
Хоч сили з кожним роком покидають,
Порепалась, потріскалась кора,
Її зайці уже зимою не чіпають.
Із кожним роком більш сухих гілок,
Прийде господар – будуть гарні дрова,
Та все ж стоїть, не визнава спілок,
Підрізана, та штибна й гонорова.
Солодкі груші, мов фруктовий мед,
Торкнуться вуст – і знов мала дитина,
У голові Шекспірівський сонет,
Навколо трав розстелиться перина.
Навіються серпневі літні сни,
І терпкий смак безмісячного неба,
Й чергової прожитої весни...
Минає груша... Може, так і треба?
