19.03.2019 21:47
Без обмежень
29 views
Rating 5 | 2 users
 © Костенюк

Курортний роман

новела

Я не люблю пустого словника
любовних слів і виразів невмілих:
"Ти мій", "Твоя", "Люблю", "Навіки твій".
Я рабства не люблю.
О. Блок

В дюнах


Цей пляж мало кому відомий;

до нього стежка поміж дюн

веде по березі крутому

під спів високих сосен-струн

спускаючись в пусте безлюддя;

він у байдужості своїй,

неначе Боже правосуддя,

дарує тишу, чи прибій

за праведні, чи за злочинні

надії, наміри та вчинки.

Лишають спогади й жалі

такі куточки на Землі.


Цей раз він запізнився знову:

ще вчора купував вино,

та штопор скрізь шукав по дому

і не знайшов. Усе одно

минув час. Як захочуть пити,

знайдуть в машині чим відкрити.

Яскраво-жовтий «шевроле»

її стоїть, здалека видно

між соснами, дуже картинно

в пейзаж вписався, тільки зле –

її немає... Ось на пляжі

побачив постать у пейзажі.


По схилу дюни він побіг

і назбирався у красівки

пісок. Він розв’язав шнурівки

і вже пісок до босих ніг,

«аж так» вчепитися не міг.

Чи слідкувала, чи почула –

оглянулася, посміхнулась

і її альтове – «Привіт» –

вписалося у крики чайок,

що в хвилях рибу підмічають,

над морем кружачи політ.


– «Чекаю тут одна у дюнах,

ще чайки ці до мене льнуть,

такі нахабні у лагунах,

немов до годівниці йдуть,

кричать і мало не клюють!»

– «Моя хоробра бідолаха,

я захищу тебе від птаха,

йому кохану не віддам!

Вина купив учора нам,

та тільки штопор загубився.

Шукав. Пробач, що запізнився…


Пішли на дюну?» І вона

кивнула мовчки, підхопила

клітчату ковдру і пішла

до «шевроле», що причаїлось

там, де з піщаної коси

узлісся бору – навскоси.

Вдихаючи повітря з моря,

сосновий смоляний настій

він йшов за нею і прибій

щось шепотів йому, і вторив

прибоєві у вухах шум,

а він дивився і не чув.


Коли дісталися вершини,

напружуючись жартома,

повільно одяг він знімав,

вона за мить зняла бікіні

розклала ковдру і в обох

прийняв тіла м’який пісок.

Дивилися у синє небо,

на перламутрові хмарки,

мовчали і в обох думки

були одні і ті ж, не треба

було висловлювати їх,

був цілий світ і їхній гріх.


– «Відбий» – вона прошепотіла.

Від пляшки вінчик він відбив

і не торкаючись відпив,

їй передав, вона відпила,

а потім він її кохав,

де поливав, там цілував.

Так вечір наступив і зорі

повільно прокладали шлях

собі на захід, аж за море.

Вони спустилися на пляж

і кидалися в теплі хвилі

і заспокоїлись спочилі.


Вона на ранок привезла

його під кемпінг, на прощання

чолом торкнулася чола,

поцілувалися востаннє.

У неї дім та купа справ.

А він ще довго сам стояв…


Думки


Думки приходили в дорозі.

– «Я ще закохуватись в змозі…

Кохання – цілий світ без меж:

солодке, болісне – на вибір.

Кохання, це як інший вимір

і, слава Богу, в мене – теж.


Якби він зміг ще подзвонити,

як це не вперше вже робив...

Уже прийдуть зі школи діти,

захоплено про безліч див

розповідатимуть: що взнали

і що до дому задавали.


Їх двоє в неї, дочка й син

Він – другий клас, вона – вже третій.

Старанно вчаться. Кінець чверті.

Схвильовані обоє цим:

канікули настануть скоро,

чекають друзі їх і море».


Про це вона розповідала

йому не раз, як наступала

пора вдоволення в обох,

а він завжди радів за неї

і це було, як пропілеї

до храмини її думок.


– «Там в кемпінгу в жінок питання

напевно буде не останнє:

чи є у неї чоловік?

Для тих святенниць вже похилих,

таких питань, для них важливих,

напевно вистачить на вік».


Свій «форд» нарешті він поладив.

Пора додому. – «Наче зрадив» –

себе він подумки картав

за дивну легкість та свободу,

плече свербіло на негоду –

«немов хворобу подолав».


На другий вечір – він поїхав.

Зійшли на нього сум і втіха –

таке з ним трапилося вперш.

– «Цей пляж, Вона – були насправді.

Це з ним залишиться наза̀вжди».

І альт її далекий: – «… теж».


Епілог


Розлука – це знову почати життя,

збагнути призначення простору й часу,

це страх подолати свій без вороття,

до гілки привити брость, наче прикрасу.


Розлука – це слухати тиші наспі̀в,

побачити шлях нескінченний кохання.

Розлука – це той пілігрим, що присів

на місяць, щоб вибрати шлях до світання.


Розлука – торкнутись чолом до чола

і пообіцяти дзвонити й писати.

Розлука таємно в душі проросла

і пам’ять взялася її доглядати.

04.02.2019р.


Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.03.2019 14:24  © ... => Тетяна Чорновіл 

Дякую, пані Тетяно! Так, це вже друкувалося, але частинами. На цей раз, я їх зліпив до купи. 

 22.03.2019 13:50  Тетяна Чорновіл => © 

Я вже читала цю історію, здається. Тільки відгук десь дівся. Все одно, чудовий твір, як завжди у Вас. 

 20.03.2019 11:13  © ... => Тетяна Ільніцька 

Дякую, пані Тетяно. Просто звів до купи частини)) Радий Вас знову чути. 

 20.03.2019 09:38  Тетяна Ільніцька => © 

Уже втретє читаю цей твір. Можливо, якісь деталі додаєте? Але очевидно, що ця тема Вас міцно тримає. Красива картинка, трішки сумна лірика, і я Вас прекрасно розумію - для таких короткочасних лав сторі завжди хочеться продовження. Але, напевно, їхня привабливість саме в тому, що це красиві метелики-одноденки.

 20.03.2019 05:13  © ... => Панін Олександр Миколайович 

Дякую, пане Панін, за розуміння. 

 20.03.2019 02:10  Панін Олександр Мико... => © 

Вже натомлене сонце
Прощавалось із морем,
Мікс кохання і горя -
Це курортний роман! 

Публікації автора Костенюк

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо