Коли суцвіття зорів у безчассі
Збунтує серця трепетні ривки,
Троянда ночі в уповання вазі
З бутону часу зніжить пелюстки,
В розквіту запашному мерехтінні.
Ті пелюстки – леткі тендітні миті.
Вони чуттям безмежності зайшлись
На ночі палахкому оксамиті,
І пурхають метеликами ввись,
Аж ген, де мріють зір ошатні тіні.
О! Не поруш тих чарів звабу тиху
На спалаху міжзоряного сну.
Відчуй у мить від видиху до вдиху
Троянди ночі квітку запашну
В ясному неосяжному видінні.
