Як дерево поволі засихає
Хворіючи, безсиле втримати у зелені листочки.
Так Україна, з кожним роком умирає.
Щоб не піднятися уже ніколи.
Не треба слів, слова не допоможуть.
Тут корені пошкоджені, гниють.
Хоч боляче, собі брехати досить,
Ще трохи й в Україні українців не знайдуть.
Вони не пропадуть, громадяться світами,
Як ялинкові іграшки глобальної системи,
Блищатимуть піснями й сорочками.
Напрочуд легко вписуються в схему.
А Україна висохне на дрова.
Напевне не зуміючи спалити
Муміфікують, поставлять до обзору,
І будуть кожен рік квітки носити.
Болить від того, що не вмію,
Не знаю як зарадити собі
Надіюся на краще серцем, та головою розумію,
Ще трохи і на завжди втратимо її.
Тому люблю, тому горнуся ближче,
Щоб зрозуміти суть, останній заповіт,
Щоб вникнути до коренів і глибше
Щоб увібрати в себе її світ
Ніщо не вічне, може через сотні літ,
Коли занепадатиме система,
Якимось дивом вилізе на світ
Маленьке деревце з напівзотлілого коріння.
Надіюся, в надію огортаю віру,
І те, що ще не зовсім зрозумів,
Бажаючи сховати той згорточок у душі
Моїх, ще не народжених онуків.
Дрогобич, 2011
