05.05.2019 12:50
for all
97 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Савчук Віталій Володимирович

Мовчання...

Мовчання...

За що ти Боже, мову відібрав?! 

Куди сховав мої кохані рими?! 

За що на душу налетіли зими,  

Де голос мій, що щиро так лунав?! 


Гуляють в схови день і ніч щораз. 

Міняє вітер дощ, а потім сонце. 

Ранковий біль пульсує знову в скронці. 

А в голові пустоти, кілька фраз. 


Все так, як і раніше, я живий! 

Штурмую традиційні перешкоди. 

Ростуть сади, спішать у далі води. 

А голос мій завмер! Я що, німий?! 


Весна навкруг чудова, як завжди! 

В обіймах пари, Боже, як красиво! 

Життя, як не крути, - то справді диво! 

А я мовчу, набрав у рот води! 


Душа моя, так хоче говорить! 

Щоночі в снах виношує промову. 

Коли ж приходить щирий ранок знову,  

Вона, як зрадник, - криється й мовчить! 

Публікації: Савчук Віталій Володимирович

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 05.05.2019 17:22  © ... => Тетяна Белімова 

дякую Таню! так якось все... 

 05.05.2019 16:23  Тетяна Белімова => © 

Красивий вірш, зболений, мудрий, емоційний... Словом, прожитий!