Я тут вже був,
Я тут вже був, ходив, чекаючи тривоги
по коридорах, нескінченних хідниках,
у двері стукав, падав від утоми,
у дуже давніх і забутих снах.
Я тут вже був, калатало у грудях,
але ніхто дверей не відчиняв,
блукаючи, розчарувався в людях,
і за безсилля, власне, їх простив...
І все б нічого, тільки знов луною,
мені вертається забута порожнеча,
нав`язливою, незакінченою грою...
Невдала видно виявилась втеча.
Та тільки двері всі уже відкриті,
а в кабінетах порожно і чисто...
А я забув про що хотів просити...
Хіба це жарт? але мені не смішно.
Луна як дзвін, незрозумілий розпач,
у чому сенс марноти і блукань?
А може Господи для мене буде досить
такого рівня дивних запитань.
