Ай – яй – яй!
Нам графіті над люстрою черкають
Безбаштові сріблясті шморгуни.
У череві в них шнапсом затикають
Міліонери суть безмірної дири.
Ковбасить наш світильник хімікатом
Повітря, що осіло знехотя.
Вже ліпше шкульгати тут довбаним кастратом,
Щоби не множилась обузи гріх сім’я.
Ото втикнули пальці віялом в розетку
Народу штуцери лілеяних вагін.
В судомах корчимось, нас мають, як німфетку
У кама-сутрі, з неописаних сторін.