22.10.2019 23:21
Без обмежень
9 views
Rating 0 | 0 users
 © Куліш Пантелеймон

Маруся Богуславка

Пісня 5-7

ПІСНЯ П`ЯТА

ДУМА ПЕРВА

Тихий ангел вибирає

Душу голубину, 

Крильми стиха осіняє

Мовчазну людину.

І всі віри тій людині

Приступні здаються:

Теплі сльози милосердя

В неї з серця ллються.

Ні словами не сказати, 

Ні в псалтир заграти, 

Як дитину обіймала

Бідолашна мати.

Тільки ангел тихий знає

Ту святу хвилину, 

Що небесний виростає

Цвіт з земного крину.

Знає і несе до Бога

Серця цвіт живого

І вітає цвітом жизні

Тричі Трисвятого:

"Веселися, Боже правди, 

Праведним созданием, 

Як лилії чистим цвітом

І благоуханнєм!

Як гармонія поету

Серце звеселяє, 

Від Твого святого світу

Дух його сіяє:

Так ім`я Твоє велике

Між людьми святиться, 

Що любов пречиста в серці

Без конця таїться.

І хвалитимуть вовіки

Всі земні язики

І стікаються від Тебе

Благодатні ріки".

Не струна д`струні на кобзі

Стиха промовляла, 

Не псалтир свята се слово

Псальмою співала:

Світлий ангел легкокрилий, 

Чистий дух любови, 

В серці тихому в Заїри

Слово се промовив.

Не спускала любка ока

У царських палатах

З матері, що нила-мліла

В оксамитних шатах.

Як зустрілось око з оком, 

Рученьки з руками

І вуста смажні з пухкими, 

Свіжими вустами, 

І в один дух, в одно серце

Дві душі злилося, 

І все горе на часинку

Забуттєм взялося. —

За колону заступила

Любка Кантемира, 

Золотоволоса фея, 

Знахарка Заїра.

Повна ласки й благостини

Невидима стала, 

Божих святощів хвилини

Конця дожидала.

ДУМА ДРУГА

Привела Маруся матір

У царські палати...

Затрусилась, заридала, 

Озирнувшись, мати.

"Дак оце ті, серце доню, 

Хати на помості, 

Що вчащатимуть на бенкет

Санувиті гості?

Де ж той стіл попід богами, 

Що з гостьми сидіти, 

За солодкими речами

Меди-вина пити?

Де ж твоє коханнє любе?

Покажи невіру!

Я готова простягнути

Шию під сокиру". —

"Тут коханого не маю, —

Прорекла Маруся, —

В самотині пробуваю, 

Богові молюся". —

"Богові? О серце доню!

Як йому молитись, 

Коли мусиш на турецьке

Ідольство дивитись?" —

"Хай спокоїться матуся!

Ось ходім в кімнату...

Має там чужа Маруся

Християнську хату.

Там з ліванської кедрини

Божники з богами, 

Як у нас на Україні

Попід рушниками.

Я пахущими квітками

Їх щодня вбираю

І, вбираючи, сльозами

Мию-обливаю.

Згадую матусю й тата...

Де ж татусь наш, мамо?

Де він дівся-опинився?

Що його спіткало?" —

"Не питай: боюся, доню, 

Думати і знати...

І язик німіє в мене, 

Щоб кого спитати.

Я, мабуть, на Божих крилах

За Дністро летіла, 

Ні тернини, ні байраків

Темних не гледіла.

Божі крила, доню мила, 

Мчали, як листочок, 

Щоб умерти, як почую

Знов твій голосочок". —

"Ні, мамуню, будем жити, 

Господа хвалити

Та у землю християнську

Визволу просити.

І в Туреччині, матусю, 

Є спасенні люде.

Поживем тут і побачим, 

Що то далі буде!

До мене священик сербський

Рано й вечір ходить..." —

"Чи йому ж се в бесурмена, 

Доню, не зашкодить?" —

"Ні, сам цар повеліває..." —

"Як! Отой невіра?" —

"Ні, матусю, в нього наша

У повазі віра.

Він, коли ти хочеш знати, 

Змалку в злій напасті, 

Крився хлопцем між ордою, 

Вівці мусив пасти.

Кантемир його спровадив

У якісь Нагаї57...

Там знайшов він нашу мову, 

Віру і звичаї.

Дак по-нашому й молився, —

(Сам се каже), — Богу, 

І носив свитину нашу

Латану та вбогу". —

"Дак з тобою і говорить, 

Кажеш, як людина?..

О бодай його побила

Пагубна година!" —

"Не кажи-бо так, мамуню!

Куди ж Божа воля

Кочубея швиргонула..?

Чи смерть, чи неволя?" —

"Ох!.. Про ту лиху годину

Я ніже не знаю

І тепер вже про дитину

Тільки рідну дбаю". —

"О рятуй його, Пречиста!

Коли ж розлучила

Нас сира земля, чи море, 

Чи ворожа сила, 

За його лицарську душу

Я щодня молюся

І гіркими перед Богом, 

Як береза, ллюся.

Слухай, нене, ясна зоре, 

Щастє, доле, втіхо!

Чи з сього добро, чи горе...

І велике лихо?" —

"Що ж таке?" —

"Шепну на вухо.

Цар — людина справді..." —

"Як, щоб ти з царем укупі

Потонула в аді?" —

"Не потонемо: бо хоче

Потай охреститись

І моїм богам зо мною

День у день молитись". —

"Да воскресне Бог! — гукнула, 

Хрест кладучи, мати. —

Лучче б я в Дністрі втонула, 

Ніж сього дождати!

Се ж диявольська спокуса...

Доню! Слава Богу, 

Що він іншу нам з тобою

Показав дорогу!

Ось яку... Ходімо, доню, 

В образну кімнату...

Хоч побачу й там з тобою

Пагубу багату...

Пагуба — чертог багатий.

Знаймо се. Ходімо

І богів нас рятувати

З пекла умолімо".

ДУМА ТРЕТЯ

Увіходять у кімнату, 

В християнську хату.

Там пригашено окрасу, 

Мов той жар, багату.

Ніби в Київських печерах, 

Темнувато в хаті.

Против лампи в злато-сріблах

Образ пребагатий.

То була Пречиста Діва;

На руках дитина:

До конця в високих співах

Люба нам картина, —

До конця ж бо ми вповаєм

На любов святую, 

Що чудовним робить раєм

Нашу жизнь земную.

Поза нею з божниками

Всі боги й богині, 

Під квітками й рушниками, 

Ледве-ледве мріли.

Темнота печерна розум

Хмарою вкривала

І про щось недовідоме

Серцю промовляла.

Аромат квіток травчатих

З миррою зливався, 

І куточок сей в палатах

Церквою здавався.

І, мов їм обом небесні

Святощі засяли, 

Доня й неня безсловесні

На коліна впали.

Образ чистоти земної

Мовчки їм говорить, 

Що він справді чудотворні

Речі в серці творить.

"О Пречиста Діво — Нене! —

Прорекла Маруся, —

Се зробила Ти, що в мене

У гостях матуся.

Принеси ж іще одного

Гостя дорогого, 

Панотця мого благого, 

Чесного, святого!

І коли Левку судила

Всемогуща воля, 

Щоб спочила дивна сила

В глибокостях моря.

І його козакуваннє, 

Дивне всім лицарство, 

Не лякало пліндруваннєм

Темряве поганство;

Коли Ти мені судила

В сих чертогах жити

І тому, що всяка віра

Кориться, годити, —

Дай мені з Твоєї ласки, 

Світ йому відкрити, 

Тихий мир у християнських

Землях водворити!

Нехай віру перестане

Побивати віра

І в омані не сконає

Дивний сей невіра!"

Як струна д` струні на кобзі

Стиха промовляє, 

Так молитву чисту доні

Мати доповняє:

"О небесная царице!

Ти ще й не родилась, 

Як звізда твоя на грішних

Із небес дивилась, 

І хоч материнські муки

Ще в зачатті знала, 

Та до нас пречисті руки

З неба простирала.

І звізда твоя на землю

Сяєвом спустилась

І на всю людську вселенну

Сонцем засвітилась.

Ти сіяла, та й страдала, 

І тепер сіяєш:

Милосердєм благодатним

З неба позираєш.

Подивися ж оком чистим

В материну душу:

Що терпіла я, терпіти

Наново не мушу!

Не життє, молю, не втіху, 

Смерть пошли нам тиху, 

Дай замовкнути навіки

В труднім серці лиху!"

ДУМА ЧЕТВЕРТА

На се слово хтось захлипав, 

Здержуючи голос...

Зтуманіли тут обидві, 

Ув обох зв`яв волос.

І яснішим світом наче

Лампа засвітила…

Озирнуться — ревно плаче

Коло них Заїра.

В гарні руки головою

Русою схилилась, 

І сльозина за сльозою

Перлами котилась.

Як побачила старенька

Сльози ревні, тихі, 

Сповнилось гірке серденько

Над все зле утіхи.

Обняла її, як мати, 

Стала цілувати

І до лона, мов дитину

Рідну, пригортати.

"О моя ж ти добра! Се ти

Матері Пречистій

Вкупі з нами присвятила

Дар шаноби чистий?" —

"Так, голубонько моя ти!

Мене мати вчила

І навколішках стояти, 

І богів благати.

Я люблю вас, християне:

Мов траву росою, 

Ви нам скроплюєте рани

Щирою любов`ю.

І небесную Царицю, 

І святих шаную, 

Бо від них одраду в серці

Невимовну чую". —

"Доню! — прорекла старенька. —

Щира ся людина

Так мене, мов друга ненька, 

Наново зродила.

Я лежала, доню мила, 

Мертвою марою

І Заїра воскресила

Мене сон-травою". —

"Дай, — рече тогді Заїра, —

Чесно привітати

Ту, кому над цілим миром

Дано царювати".

До чола вона й до серця

Руку прикладає

І, вклонившись в саму землю, 

Оддалік вітає:

"О щаслива із щасливих, 

Пишна квітко вроди!

Да обійме твоя сила

Всі царства й народи!

Чиста сила милосердя, 

Царственості перла, 

Некрушимого вовіки

Праведного берла!" —

"Я нещасна із нещасних, —

Прорекла Маруся, —

Царювання й благ дочасних

Боязно боюся.

Сестро! Дай себе обняти

І розцілувати, 

Що воскресло в тебе в хаті

Серце моє, мати!"

Но при слові цім Заїра

Мовчки відступила

І покривалом широким

Вид собі закрила.

Бо завіса проти неї

На шнурах розкрилась

І кімната світом денним

Зразу освітилась.

З-під завіси хтось у пишних

Шатах появився, 

Сумовитий і велишний

На жінок дивився.

Перед ним вона, тремтюща, 

Низько поклонилась

І, мов тінь легка, мовчуща

Із божниці скрилась.

ДУМА П`ЯТА

"Мамо, цар!" — рече Маруся, 

І тихеньким словом

Стрепенулась паньматуся

Мов нежданним громом.

Обізветься стиха гласом

Кротко сумовитим

Той, кого стара вважала

Звіром ядовитим.

"Не про вас я цар... Прийшов я

Гістю привітати

І тобі, кохана, слово

Радісне сказати:

Патріарх сьогодні служить

Всім своїм собором

В Сербській церкві, і співати

Будуть гарним хором.

Вас обох туди галера

Повезе молитись

І на службу християнську, 

На народ дивитись". —

"Царю! — прорекла старенька. —

Ті галерні муки

Гірко бачить, мов сама я

Впала кату в руки". —

"Та галера, паніматко, 

Зветься тріумфова:

Наготовлена к тріумфу

Славного героя.

Не годилось би цариці

На таке дивитись, 

Ідучи до церкви Богу

Руському молитись". —

"А кому ж воно годиться?" —

"Бідному народу, 

Що терпить од гайдамацтва

Незчисленну шкоду, 

Да тому, хто настигає

Хижаків у полі, 

Розбиває-потопляє, 

Їх чайки на морі.

Се йому хвала в народі, 

Що козак проклятий

На галері, мов у пеклі, 

Мусить погибати.

Про сю славу наші кобзи

Дзвонять по базарах, 

Мов громи гримлять на небі

У блискучих хмарах.

Бо ще й досі в нас у Кафі

Головешки тліють 58, 

А в Синопі й Трапезонті

Попели біліють 59.

І крівцею над Босфором

Червоніють мури, 

Що річками розливали

Хижі гайдабури". —

"Ми мстимось за кривди, царю, 

За ясир, пожари, 

Що Вкраїну розоряють

Турки да татаре". —

"Ваш закон велить не мститесь:

Бо на небі Мститель;

Коли ж неба вам не треба, 

То й прав розоритель.

Наш закон велить нам правде

Під мечем шукати:

Поки правди не докажем, 

Поти воювати.

Ви мститесь, а ми караєм

Волею святою, 

Що дає нам царювати

Сили правотою.

А над нами і над вами

Той самий Создатель, 

Всіх народів цар верховний

І законодатель.

Коли Він за вас не мститься, 

Дак не вам би й мститись:

Перед присудом небесним

Лучче б вам смиритись.

Греки, серби, і болгаре, 

І жиди, й вірмене, 

І албанці, й молдаване

Хиляться під мене.

А ви що? Ви з Сагайдашним 60

І на християнство

Так по-вовчому рветеся, 

Як на мусульманство.

І нема між вами правди

Ані щастя-долі, 

Опріч п`янства, да гультяйства, 

Та дурної волі.

Ви мститесь, говориш, нене, —

І повік так буде?..

О запеклі, безсердечні

І безумні люде!

Не повік вам пліндрувати

Кафи та Синопи, 

Трапезонтом прославляти

Козака в Європі.

Мов той вітер попід небом

Чорні хмари гонить, 

Так про вашу марну славу

Темна кобза дзвонить.

Поти дикими полями

Будете скитатись, 

Покіль козаки хижацтвом

Будуть величатись, 

Вже бунчук царський у мене

Має за ворітьми:

Двину з усіма башами, 

Як орел із дітьми.

Рушимо в козацьку землю

Під покровом Божим

І кінець паскудним вашим

Подвигам положим!"

Слухає старенька мати, 

І язик німіє;

Кров палка у ветхих жилах

Гусне, холодіє.

Затрусились руки й ноги...

"Не лякайсь, матусю, —

Каже цар, — і не турбуйся

За свою Марусю.

Я не горе їй готую, 

Вічну славу й шану, 

Що вона любов святую

Принесла Осману;

Що вона йому небесним

Світом засвітила, 

Його духа, мов на чисті

Крила підхопила.

Тим і хоче він здобути

Вашу Україну, 

Що таку вродила дивну, 

Неземну людину".

Із ясних очей в цариці

Іскрами сипнуло, 

І лице палким рум`янцем, 

Як огнем, спахнуло.

Мов кинджал, вона в Османа

Погляд затопила, 

До потужного султана

Так заговорила:

"І се, царю милостивий, 

Зветься в вас любов`ю, 

Щоб мої степи та ниви

Позливати кров`ю;

Щоб мій рідний край коханий

Скрізь повоювати, 

Попалити вбогі хати, 

І церкви, й палати?" —

"Ні, сього не бійсь від мене, 

Дніпрова Царице, 

Зоре осяйна, червона, 

Сонце білолице!

Вирушу я так потужно, 

Що безумством буде

Проти мене воювати...

Схаменуться люде.

І поникнуть головою

Всі передо мною.

Я на Кам`янець, на Київ

Наступлю п`ятою.

На Дніпрі-Славуті й Рос"

Помурую башти, 

Щоб з Москви вам ані з Польщі

Не було напасти.

Обгородимо Вкраїну, 

Зробим Божим раєм, 

Віру вірою покинем

І звичай звичаєм.

І сей рай від супостата

Буде ваш, султана, 

Рідного по Бозі брата

І слуги. Османа.

Я тобі й ту оборону, 

Башти подарую, 

Мов на голову корону

Пишну, дорогую.

І блищатимеш ти з родом

Над своїм народом, 

Як веселка між восходом

Сонця і заходом.

І не буде вже козацтво

Бурею літати

Та моє впокійне царство

Дерти-руйнувати.

А засяде по левадах, 

По садах співочих, 

Беручи поживу з стада

Та з волів робочих.

Не сумуй, моя лиліє, 

Про войну ворожу;

Уповай на слово щире

Та на милость Божу.

А тепер ідіть, молітесь

Богу предків ваших, 

Да прихилить до нас душі

Ненавидців наших!"

І злегенька до Марусі

Турчин уклонився, 

Приложив до серця руку, 

Стиха віддалився.

ДУМА ШОСТА

Мати мов німа стояла, 

Вельми дивувалась:

Не таким вона султана

Бачити лякалась:

"І тебе він не займає

І не обіймає?" —

"Ні, матусю: коло мене

Навіть не сідає.

Він царює, верховодить

За моїм порогом:

Тут постоїть, поговорить

І відійде з Богом.

Їдьмо, мамо, помолімось

За сю тиху душу, 

Що й подумати про кривду

Від її не мушу". —

"О! Молімося, дитино, 

Ще за двох до Бога...

Коли ж серце се покине

Мука да тривога?"

І, схилившись на Марусю, 

Мати заридала...

А чого Левко здобувся, 

Ніже не сказала.

ПІСНЯ ШОСТА

ДУМА ПЕРВА

І

"Чого ти, паньматусю, так зітхнула, 

Мов радощі згадала молодії

Або в той край душею позирнула, 

Де зникли в нас надії дорогії?

Чого очиці так позападали

І голосочок твій перемінився?

Чи підданки що бовтнули-сказали, 

Чи, може, сон страшний тобі приснився?

Із чим від мене ти, матусенько, таїшся?" —

ІІ

"Моя ти зоре в тумані густому!

Моя ти квітко пишна на морозі, 

Гірка сльозина в кубку золотому, 

Тиха надіє в праведному Бозі!

Так, я літа згадала молодії

І в край сумний душею позирнула, 

Де тліють кісточки його святії, 

До нього б я і в пекло полинула...

О, лучче б я про се не знала і не чула!"

ІІІ

"Про що ж ти чула, серденятко бідне, 

Мій дорогий, розколений кришталю, 

Моє ти щастє, несказанно бідне, 

Гірка потіхо і солодкий жалю!

Про що дозналась? Вже ж ми в домовині, 

І ні печалі нам, ні воздихання!

Там, у земному раї на Вкраїні, 

Про нас ні чутки, ані споминання!

Не плач, матусенько, моя ти росо рання!" —

IV

"Про татуся я, доню, перечула..." —

"О мамо!.." —

"Так, нема його на світі...

Нема вже сонця; хмара обгорнула

Ввесь світ. Пора й мені туди летіти". —

"Умер?" —

"Згорів із церквою святою...

Сьогодні Товстогуба я зустріла...

Піймавсь і він татарам у неволю..." —

І не скінчила речі, обомліла, 

І очі заплили холодною сльозою.

V

То не роса з очей, гірка отрута, 

Мов та смола з проклятого анчару, 

Що нею жаль сліпий і помста люта

Намазують кинджала яничару.

Вже не тече сльоза, ні! Капле тихо, 

Як мертва кров холодна, почорніла.

Не дознає від неї пільги лихо:

Бо серце сукроватою `бкипіло

І в болістях своїх зотліло й заніміло.

VI

Обнявшись, літо плакало з зимою;

Мішалися гарячі з льодяними...

Якою ж ти здавалася сумною, 

Царська палато, із гостьми своїми!

О, не про те великі будівничі

Твої цяцьки на мармурах тесали, 

Щоб у тобі від серця щирі речі

Не винами — сльозами запивали, 

І "пам`ять вічную" замість пісень співали!

VII

"Сьогодні я була на тім базарі, 

Де кобзарі по-нашому співають...

І бачила, як двох вели у парі...

О, не питай, куди!.. Вони й не знають, 

Хто дивиться на них! На голім тілі

Пошарпані жупани. Бородаті

Обидва, мов ченці, і білі-білі, 

Як віск: бо, видно, все сиділи в хаті

З віконечком малим, в хурдизі тій проклятій"...

VIII

"Матусю, хто ж то був?" —

"Ох, Товстогубий!"

"Мій Боже! Дак се він і був?" —

"Як чуєш...

А другий... Другий був... Козак твій любий...

Що ж ти мовчиш? Чом дивом не дивуєш?..

Ой, Боже! Хилиться! Рятуйте! Пробі!"

На крик страшний збігаються туркені, 

Грекині, ляхівки і, як особі

Великій, служать бідолашній нені, 

Сераля пишного невольниці мізерні.

ДУМА ДРУГА

І

Нездужає Хасеки-Хуррем, і султана

Два різанці безвусі сповіщають.

Серальські лікарі із Лехистана

Книжки лікарські, суплячись, гортають.

Іде султан, покинувши в дивані

Башей та візирів широкомовних, 

І до Марусиної почивальні

Шле наперед рабинь своїх безмовних, 

А сам стоїть сумний, хмурний, як у тумані.

ІІ

Його не хоче бачити Маруся

І лікарів до себе не пускає.

Над нею молитви святі матуся

Немовби вже над мертвою читає.

Священик сербський править одходную.

Вона лежить, як цвіт лелії пишний, 

Косою скошений. Печаль німую

Світ ув очах виявлює огнистий

Та вираз на лиці понуро-урочистий.

ІІІ

Велить Осман покликать Кантемира

І, зачинившись, радиться з ним довго.

На другий день галерою Заїра

Пливе з Скутар 61 до Рогу Золотого 62.

До мармурів причалює барвистих...

Іде переддвірком... її стрічає

Новий баша у шатах позлотистих

І на її питаннє об`являє, 

Що вже Абаз-баша десь інде пробував.

IV

Донесено про нього падишаху, 

Що він очам царициним нелюбий, 

І зараз фірманом його, тімаху, 

Відставлено від осяйної служби:

"Як з неба й грім гримить, і сонце сяє, 

Так гнів і милость в оці у цариці.

До неї вся вселенна притікає, 

Мов караван в пустині до криниці".

Щасливить поглядом і поглядом карає".

V

Перед царициним блискучим ліжком

Навколішки Заїра припадає, 

Недужній щось на вухо шепче нишком...

Рум`янець на лиці в цариці грає.

Обнявши лікарку, в уста цілує, 

Зове матусю, плаче і сміється:

"Він жив, — рече, — і віще серце чує, 

Що жизнь його, як нитка, не порветься...

О мамо, зіронько! Як любо серце б`ється!" —

VI

"Так, жив, і я не з тим явилась, 

Щоб тільки вас про се оповістити, 

Ні, в нас тепер страшна труса зробилась...

Ви мусите велике щось вчинити, 

Велике і страшне, коли з неволі

Своїх братів вам любо рятувати, 

Коли вам любо, щоб у чистім полі

Вони могли, мов соколи, гуляти, 

По морю Чорному чайками знов літати". —

VII

"Заїре! — прорекла тогді Маруся. —

Нема нічого так мені страшного, 

Щоб я сама і дорога матуся...

Кажи, Заїро, просто... Я готова

Скікнути зараз на Мосток Мертвецький, 

І на гаку залізному висіти, 

І мучитись, як Байда Вишневецький, 

І пси голодні тілом накормити, 

І в морі потопать, і на огні горіти!"

VIII

Заїра по покою позирнула, 

Послухала з минуту під дверима, 

Від серця сумовитого зітхнула, 

І стелю, й стіни обвела очима.

"Чи піп у вас сьогодні був?" — спитала.

"Був". —

"Слухайте ж: при нім ні слова!

Щоб і крилом, і вітром не торкала

Сієї речі перед ним розмова:

Попівський-бо язик всім злам земним основа", -

ІХ

"Заїро! Не клепли на Бога правди! —

Марусина про се озвалась мати. —

Стидись таке казати, щоб нам зради

Найперш усього у попа шукати". —

"О, не гнівись на мне, паньматусю!

Я не своє промовила вам слово; :

Мій муж звелів остерегти Марусю, 

Царицю нашу від попа лихого:

Бо він, — рече, — продасть і Господа самого.

Х

Попи, — рече, — запродали Пророка, 

Того, що возсіяв із Назарета

Ще перше, ніж ясну звізду Востока

Аллах явив народу Магомета.

І навіть козаки не довіряють

Ні язику попівському, ні оку:

Ніколи ж бо попа не допускають

В коші до себе, мов джуму жорстоку, 

І молитви, — рече, — самі собі читають". —

XI

"Заїро, годі вже про чоловіка.

Кажи про діло. Не йому се знати:

Бо він — невіра, розумом каліка". —

"Каліка сей вас буде рятувати, 

І розуму в рятунку стільки явить, 

Що возвеличить ваш народ нікчемний

І серед вас ім`я своє прославить

Не тим, чим мотлох славиться корчемний, 

Безощадний палій, кровоточитель темний". —

ХІІ

"Не розуміємо тебе, Заїро". —

"Мій муж із Кочубеєм рідне браттє.

Ваш Кочубей Левко — брат Кантемира.

Одно у них обличчє і завзяттє, 

Одна на світ їх мати породила".

Маруся дивиться на матір...

"Доню, —

Промовила старенька, — се Заїра

Говорить щиру правду. Ми з тобою

Не знали, що Левків отець та був невіра.

ХІІІ

Його малим ухоплено в Нагаях, 

І за Порогами у християнстві

Згодовано і в рицарських звичаях". —

"Дак мій Левко родивсь у мусульманстві?..

О, хто б не був отець його і мати, 

За кожну іскру жизні дорогої

І за одно словце його віддати

Готова я царські мої палати

І жизні сотню літ щасливої земної!" —

XIV

"Коли готова, то й віддай, царице, 

Як оддала б і я за Кантемира!

На небесах твій дух возвеселиться", —

Рече поважним голосом Заїра.

"Готова, о, готова, сестро!.. Боже!

Ти чуєш з неба... О Пречиста Мати!

Нехай твоя свята рука поможе

Мені Левка з неволі рятувати!"

І, знявшись, почала солодкими ридати.

XV

"Моя царице! — каже їй Заїра. —

Година дорога. Я сповістити

Про все негайно мушу Кантемира, 

Щоб діло починав своє робити.

Учора він просив, благав султана

Подарувати жизнь йому Левкову, 

Та не вблагав запеклого Османа.

Звелів собі на блюді козакову

Прислати голову у баню мармурову.

XVI

Та не блідій, не зціплюй рук, царице.

Він пійде в баню ще аж завтра вранці, 

А ввечері, як Геспер 63 загориться, 

На волі вже з Левком всі будуть бранці.

їх сорок душ самого отамання

Сидить у Чорній башті над водою, 

Ждучи свого страшенного карання.

Попливемо туди удвох з тобою, 

І будеш ти сама Левковою судьбою". —

XVII

"Як се, Заїро? Я не розумію". —

"Ось як. Історія се вже давняшня, 

Та розказати добре не зумію.

Розмова мужа із царем вчорашня

Йому відкрила на Османа очі:

Що він у нього не гетьман великий, 

А парубок малий, підпарубочий.

І ганьбою було б йому навіки —

Про турків розливать крові людської ріки.

XVIII

Не хоче більш Османові служити, 

А ввійде в мир і лад із козаками

І вкупі будуть москаля душити, 

Ляха й волоха бити й пліндрувати". —

"Як! — прорекла на се старенька мати, —

Сього вовік не може бути-статись, 

Щоб нам на християн із вами встати

І вкупі у людській крові купатись!..

То чим же нам тогді, яким народом зватись?" —

XIX

"А станеться, — відказує Заїра, —

Бо не дадуть ляхи самим вам знятись

І без орди страшної Кантемира

Од ворогів своїх оборонятись". —

"Марусю! Вибирай, моя дитино:

Чи в Києві царицею назватись

І рідну ущасливити країну, 

Чи од вінця царського відказатись

І християнськую прийняти тут кончину?" —

XX

"Я вибрала, матусю, ясна зоре!

Не знаю, що з того братерства буде:

Чи людям щастє, чи велике горе, 

Чи славитимуть, чи клястимуть люде

Мого Левка і з ним невіру-брата:

Я знаю тільки те, що жизнь і волю

Йому даю, обороню від ката, 

І він помститься за свою неволю, 

Про те ж не думаю, що станеться зо мною". —

XXI

"О серце пресвяте! — рече Заїра. —

На диво Бог явив тебе народу...

Не для одного, бачу, Кантемира

Він дав таку в печалях осолоду.

О сестро рідна! Ні, ти не цариця:

Ти, сестро, вища всіх цариць великих!

Ім`я твоє на небесах святиться, 

І ангельські тебе прославлять лики...

Покинь сей грішний мир, сумний, кривавий, дикий!"

XXII

І сльози добрі, перла многоцінні, 

Живущою, зцілющою водою

Лились, природи дар святий, безцінний, 

І обіймалася сестра з сестрою...

"Покину, о, покину, як терновий

Вінок, і там, на небі, панотцеві

Скажу: "Ти був премудр і свят у слові.

Бери мене на ручки, і Отцеві

Небесному хвались: "Ось мій вінець лавровий!"

XXIII

А ти, матусю, ти, мов голубиця, 

Мов дух святий, на небо вознесешся, 

І возсіяєш, і возвеселишся, 

І сміхом херувимським возсмієшся:

Бо породила душу чесну, чисту, 

Що не схотіла грішно царювати...

Побачу там я і Христа, й Пречисту

І припаду їй до подолу шати:

"Ти, Ти мене любить навчила і страдатиі" —

XXIV

"О раю! Де ти? Що ти? Як ти сяєш? —

Промовила зтатарена русинка. — —

Коли ти так цвітами процвітаєш, 

Як на землі любов`ю вірна жінка, —

Воістину ти диво невимовне, 

Ти — добрості Господньої пучина!

І, як стебло кадила благовонне, 

До тебе лине ся свята людина...

Се чисту дань дає Аллахові Вкраїна".

ПІСНЯ СЬОМА

ДУМА ПЕРВА

Дивна чутка по Стамбулу, 

Дивна вість літає:

Падишах своїй цариці

Берло довіряє!

Берло, жизні знак і смерті, 

Власті над військами, 

Над галерами, скарбами, 

Землями й морями.

І не море на Босфорі

Вре та в берег плеще:

Від тополі до тополі

Чадра чадрі шепче...

І не вітер по дібровах

Чинарі гойдає:

До чалми чалму розмова

Тиха нахиляє.

"Мабуть, вже кончина світу, 

Що султан великий

Догоджає без завіту

Норовам русинки.

Повеліла — і знак смерті, 

Жизні, ба й потуги

У руках блищить у неї, 

Турку для наруги.

На коліна (о пророку!)

Став перед блідою, 

І назвав (о стид Востоку!)

Дівою святою.

І своє наслідне берло

(О сини й унуки!), 

Мов жіноче веретено, 

їй подав у руки".

ДУМА ДРУГА

Віє вітер, повіває, 

Синє море грає;

Золотом його з заходу

Сонце заливає.

Та ні золота на морі, 

Ні на небі сонця

Не вбачає бідний бранець

Із свого віконця.

Угорі над головою, 

Мов каганчик, сяє, 

Мутним світом кострубаті

Мури обливає.

Бо не дармо Чорною та башта зветься

Чорно, темно, сумно, гірко там живеться.

О, яке ж воно й життє у домовині!

Серце ниє у неволі на чужині;

Думка вороном літає по Вкраїні, 

Кряче-плаче, покланяється родині, 

Та нема рятунку при лихій годині.

Сорок їх сидить у башті без одного, 

Що коня в степу сідлали вороного, 

Не питаючись, не боячись нікого, —

Тих, що бурею на море налітали, 

На лиман, мов стадо лебедів, спадали, 

Кого стріли, жакували-пліндрували, 

Супротивного у полі трупом клали, 

В Чорне море каменем німим метали.

Не одну галеру на пожар пускали, 

Попелами берег не один вкривали, 

На невольницькі базари налітали, 

Козаків-братів з неволі визволяли, 

По Вкраїні рідній славою сіяли, 

Мов квітки в городі, пишно процвітали.

* * *

І понуро мовчать молодці низові чуприндири...

Без одного сидить їх у башті десятків чотири...

Вже від нужи облазили в хирних обірванців гирі, 

І в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечі трубили.

ДУМА ТРЕТЯ

У віконечко їм милосердна рука подавала

Трохи хліба святого, а часом кришеник і сала.

А про борщ в`язники, вже який в нім і смак, забували, 

Сировцем да потапцями душу гіркую питали.

Повпивались кайдани бідахам і в ноги, і в руки;

Дознають на прикові короткім страшенної муки.

На соломі гнилій, мов той пес-волоцюга, лягають, 

Полягавши, сльозами один одного обливають, 

Україну простору та вольну, свій рай, споминають:

"Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями, 

Повбиравши степи та поля, мов стрічками, річками.

Ой ти, Дніпре-Славуто, наш давній ти шляху козацький!

Ізжили на тобі ми свій вік молодецький-юнацький.

Наші предки в твоїх водах чистих святих охрестились, 

А діди у твоїх покаянних печерах молились, 

А батьки на тобі за козацькії вольності бились.

Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втіхо Росаво!

Честе наша й поваго, велика козацькая славо!

Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш, 

Із Ромна та в Черкаси з тугенького лука стріляєш, 

Ненавидників наших лихих хоч не б`єш, то лякаєш.

І ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька, 

Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька!

І ти, Доне, наш брате, товаришу вірний в недолі, 

Пристановище певне старої козацької водії

Воздихання та сльози гіркі ми до вас посилаєм, 

Як батьків, матірок, як сестриць-жалібниць, вас вітаєм:

Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам`ятаєм.

А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий!

Процвітайте між людьми хвалою вовіки і віки, 

Щоб хилились до вас помічниці Дніпрові, всі ріки, 

Посилаючи борошно вам і з бочками горілки!

Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пити, 

Споминаючи вас, тільки плакати гірко, тужити".

* * *

Так мовляли старі козаки, січові козарлюги, 

Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий;

"Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити!

Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити?

Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти, 

Поганяючи, співами степ або гай звеселяти?

Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм, 

І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм.

Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти

І в диму тім кадильному свічку йому засвітити, 

І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу, 

В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу.

Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами, 

І на сонечку дим золотий та пахущий клубками, 

І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм, 

І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм.

Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє, 

Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє.

Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки

Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки.

Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш, 

Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш.

А ми будем щодня поодинцю над морем висіти, 

А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти.

О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили, 

Чи не тим, що в кабак охотніщ, ніж до церкви, ходили?

Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали, 

А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали?

Чи не тим, що неділі святої в походах не штили

І по п`ятницях бубни, цимбали по ринках водили?

Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали, 

Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали

І святого хреста на себе мимоходом не клали?

Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли

Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем`ям штовхали, 

Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали

І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали?

Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили, 

Що дівчат молодих та вродливих до себе манили, 

Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали, 

Їх дівоцькою кров`ю сліпих кобзарів наповзли, 

По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали, 

Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали, 

В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали, 

Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли.

За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає, 

Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає, 

Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє".

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Обізветься на се тихим гласом Левко: "Гей, панове!

Ви — козацтво хоробре й палке, та, шкода, безголове.

Вас попи та дяки напідпитку малого навчають, 

А великого вчити й на путь наставлять забувають.

Мене Бог сподобив без попа й без дяка просвітитись

І звичаїв козацьких без пляшки та чарки навчитись.

Непитущого ви за гетьмана собі обібрали, 

Через п`янство ж своє у неволю погибельну впали.

То я ваших гріхів на свій пай не беру й не приймаю:

Через ваше безбожництво славу лицарську теряю.

Коли б ви горілок у човнах од мене не таїли, 

По домівках тепер би в добрі та в шанобі сиділи.

Не так гірко мені з молодими літами прощатись, 

Як в Петра Сагайдашного пентюхом з вами назватись.

Вже ніхто з вас не вернеться в Січ і на славну Вкраїну

І не скаже: "За те Кочубей у неволі загинув, 

Що не кидав п`яниць із чайок у безодню морськую:

Через зраду гультяйську втеряв корогов золотую.

І не кожен по страті в обитель Господню полине:

Відопхне беззаконника Бог, в преісподню закине.

Дак нехай він і в пеклі з`ясує, що в слові і ділі

Був я честен, статечен, і плями не маю на тілі.

Бо не знавсь із жіноцтвом дурним; полюбивши ж Марусю, 

Шанував її матір так, як би й рідненьку матусю, —

Шанував так, як Січ: бо я роду між вами не маю...

Кантемира ж невіру за брата собі не вважаю

І не хочу з фурдиги й кайданів один слобонитись:

З вами славен я був, з вами буду і смертю ділитись.

Шанував я Марусину матір, панове, святую, 

То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую.

Я ні разу, панове, й за рученьки з нею не взявся:

Мов зорею ясною на небі з землі любовався.

До криниці, панове, ходив я щоранку світочком

І втікав потай миру вишневим садочком.

Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця, 

Моє серце страшенно болить, а душа веселиться.

Бо течуть із царициних рук милосердія ріки, 

І Господь її душу за се не оставить вовіки.

Я й на небі її не бажаю за рученьки брати, 

І в уста благодатні, зцілющі святі цілувати.

Оддалік там на неї любовно я буду дивитись

І коханнєм її перед Господом жизні хвалитись".

ДУМА П`ЯТА

По сій мові замки пудові у дверей забряжчали, 

І засови у кунах залізні, важкі завищали.

І дві поли широких дубових дверей розчинились, 

На порозі два янголи з неба в сіянні з`явились.

Бо сіяло у дверях, мов рай, по Босфору садами, 

Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами.

Червоніло на заході сонце... Маруся й Заїра, 

Ся голубка в любові тиха, ся душа світлокрила, 

На козацьку біду та на нужду страшенну дивились

І, вжахнувшись, одна до `днієї плечем притулились.

"Ой ви, бідні невольники! Як се ви й живі зостались, 

Що в таку превелику біду та в неволю попались?

Я прийшла вам диханнє здорове та й очі віддати, 

Божий світ в благовонній красі й чистоті показати". —

Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся.

"О! Тепер я, — рече, — ні царів, ні катів не боюся". —

"Хто ж єси ти, чудовна людино? Звідкіль ти взялася, 

Що нам сонцем, і світом, і раєм небесним здалася?"

"Я Маруся, — рече, — Богуславка, коли ви чували, 

Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали".

Затрусились невольники бідні з журби та з печалі

І від туги тяжкої лицем до землі припадали.

"О, бодай же, Марусю, ти щастя та долі не мала, 

Що ти нам царюваннє своє осяйне показала!" —

"Ні, не лайте мене, земляки, не кленіть, не коріте, 

А за душу мою милосердного Бога моліте.

Дарував мені цар ціле царство, та я не схотіла, 

У темницю до вас непорочними крильми летіла.

Се у мене в руці царське берло, дивітесь, сіяє:

Всіх людей під моє повеліннє воно нахиляє.

Бо поїхав далеко на влови султан із башами, 

І до ранку владичиця я над землею й морями.

Тріумфову галеру тобі, мій Левко, я дарую, 

Киндяки, златоглави, і утвар, і снасть дорогую.

І невольників тих порозковуєш сам ти на морі, 

І звірюку ляха зоставляю на всій твоїй волі.

У галеру червінців я безліч із скарбу набрала, 

Поставами без міри кармазину й сукон наклала, 

І габою турецькою добре звеліла прикрити, 

Щоб не вельми стамбульцям завидливі очі дражнити.

Випливай, мій лебедику, з вітром попутним тихеньким, 

Уклонись там од мене всім людям поклоном низеньким".

І волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула

І кайдани залізні з Левка, мов солому, струснула.

Від кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився.

На Марусин він лик, мов на образ чудовий, дивився.

"Духу мій! — прорекла вона, зблідлій і зціпивши руки. —

Наступила хвилина гіркої земної розлуки...

Знай, ніколи тебе, о! Ніколи я так не любила, 

Як у нужді страшенній, в багні та в кайданах уздріла, 

Приступи, щоб у нас по Вкраїні та слава постала, 

Що велика цариця в уста козака цілувала!"

Приступив та й упав на коліна, і серце замерло…

Покотилось із рук у Марусі Османове берло.

"З твоїх уст я п`ю смерть, — прорекла вона, — добре се знаю, 

І кончину мою поцілунком солодким вітах".

І закрилась полою своєї царської порфіри, 

І побігла, покинувши берло в руках у Заїри.

"О, спасибі ж тобі, похвало України велика, 

Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!"

Козаки, стрепенувшись, як мурі ведмеді, казали

І хрести величезні на себе, ридаючи, клали.

"Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого, 

Та пісень по шинках, молитов по церквах буде много.

Спасемо від гріхів ми гуртом твою душу убогу, 

А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу".

Обізветься Левко Кочубей, і гуде його голос, 

Мов той дзвін великодній, і зв`яв у комишників волос.

"О сліпе ви бурлацтво! Не вам її душу спасати:

Її жде на небі Пречиста Ісусова Мати.

Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо.

І Марусину славу із роду та в рід передаймо".

ДУМА ШОСТА

Дивна чутка по Стамбулу, 

Дивна вість літає:

Кантемир галеру в море

Сам випроводжає!

Тріумфову проводжає

Пинду правовірних, 

І на ній із вітром грає

Корогов невірних!

І не хвиля на Босфорі

Мармури змиває, 

Чадра чадру зустрічає, 

За руки хапає.

І не вітер крутить хвилю, 

В кучері звиває:

До чалми чалма белькоче, 

Стиха промовляє:

"Кінець світу наступає:

Серце-бо жіноче

Всім Стамбулом повертав, 

Як само захоче.

У руках в джавурів клятих

Шабельки блискають.

На наругу нам з гармати, 

Пливучи, гримають.

І несе їх вітер буйний, 

Мов стрілу по морю, 

І співають гайдабури

Про козацьку волю.

Ні, не нам, не туркам править

Світом сим широким:

Переважила русинка

Нас умом глибоким".

Як народиться між ними

Цар її удачі, 

Наш Восток не раз гіркими

На морі заплаче.

Як народиться ж цариця

З розумом Марусі, 

Не одна тогді присниться

Нам біда й на суші".



 1620 — 1621 рр.




Рекомендуємо також:

56 Цербер — у старогрецькій міфології триголовий злий пес з хвостом і гривою з гадюк, який охороняв вхід у підземне царство.
57 Нагаї.— Тобто Білгородська орда, чи Буджацька орда, чи Орда Малих нагаїв, чи Добруджська орда — одна із ногайських орд (феодально-державне утворення кочовиків (ногайців) на території від Північного Прикаспію і Приаралля до Тури і Ками і від Волги до Іртиша). Виділилася із Золотої орди і остаточно сформувалася у середині XV ст. У другій половиш XVI ст. розпалася на Велику Ногайську, Алтннську і Малу Ногайську орду. Була у залежності від Кримського ханства і Туреччини. Кочувала між гирлами Дністра і Дунаю. Проти неї у XV—XVІІІ ст. вели боротьбу козаки. В 1770 p. перейшла під протекторат Росії. Незабаром була ліквідована.
58 ...у Кафі Головешки тліють... — Кафа — середньовічна назва міста Феодосії. У XVI—XVII ст. була головним невільницьким ринком в Криму. Тут йдеться про штурм міста козаками в 1616 p., який супроводжувався великим розбоєм і руйнуванням. Тоді було визволено багато невільників.
59 А в Синопі й Трапезонті Попели біліють.— Синоп і Трапезонт (Трапезунд, Трабзон) — міста в Туреччині. Козаки у 1614 p. здійснювали походи на ці міста. Як стверджують історики, до Трапезунда не доходив ніхто з того часу, як турки оволоділи Малою Азією. Згодом козаки здобули Синоп, спалили арсенал і всі кораблі в гавані. Темі штурму міста Трапезунда присвячена "комедіо-опера" К. Гейнча "Поворот запорожців з Трапезунда" (1842).
60 Сагайдачний Петро Кононович (?—1622) — гетьман українських реєстрових козаків. Здійснив ряд успішних походів до Криму і Туреччини, очолював козацьке військо у Хотинській війні 1620—1621 pp., де був смертельно поранений. Дбав про розвиток української культури, з усім кошем вступив до Київського братства.
61 Скутар —передмістя Стамбула, розташоване на малоазійському березі Босфору.
62 Золотий Ріг — бухта біля виходу з Босфорської протоки у Мармурове море.
63 Геспер — у давньогрецькій міфології божество вечірньої зірки — найпрекраснішої із зірок. Геспер греки називали планету Венеру як вечірню зірку.



Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Пантелеймон Куліш

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо