Маруся Богуславка
Пісня 10-12 ПІСНЯ ДЕСЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
Далеко від трапезної палати,
В яру, проміж мохнатими дубами,
Де голову людського не чувати,
Де тихими святими молитвами,
Мов чистими незримими крилами,
Душа в чертоги горні возлітає, —
Схилившись під важенними літами,
Анахорет мовчущий пробуває
І грішну плоть свою постами умерщвляє.
II
Літа вже перейшли за трудну пору,
Котру Псальмист 91 призначив нашим силам...
"Труд і болізнь" взяли над ними гору...
Ровесники давно вже по могилам,
І вже розмотано по мотовилам
Ту пряжу, що вони понапрядали;
Шумує кров їх по новим барилам,
Нові там зверхники понаставали,
Де між дрібнотою вони колись буяли.
Ill
Сто двадцять літ живе чернець мовчущий,
І звуть його Мовчальником спасенним,
Та він в своїй молитві невгавущий:
На поученнє прибіжанам темним,
Знай, мимрить голосом глухим, підземним:
"О Господи, о Господи, помилуй!" —
І покріпляє річ зітханнєм ревним.
Давно старий зійшов би вже в могилу,
Та сі слова дають йому живущу силу.
IV
Мов чарівник могущий чорну хмару
Наодмаш рукавами розмаває,
Так сей чернець святий од Бога кару
Заслужену в чернецтві відхиляє,
Тим всяк його боїться й поважає,
І навіть сам вельможний Плетенецький
Перед Мовчальником главу схиляє
І вислуховує обичаєм чернецьким,
Як п`янством той його да сном корить мертвецьким.
V
З великого коліна він походив,
Що панувало по Десні й Сулою 92,
І рід його панами верховодив,
Стягав їх під свій славний стяг до бою,
А він давно смиривсь перед судьбою,
Презрів багатство й суєту мирськую,
Душею в Бозі возжадав покою
І проміняв пиху і вдасть земную
На жизнь мовчальника і тишину святую.
VI
Судьба ж була така, що він в поході
Танця татарського перелякався
І, стидячись ганьби собі в народі,
Під рясою в монастирі сховався.
Тут за чернецтво дуже цупко взявся,
Дарма, що був молодиком безвусим.
Ніхто з його молитви не сміявся:
Бо серед братії в своїм навуссі русім
В стоянні був рівен монахам довговусим.
VII
Вистоював афонські літургії,
Єрусалимські всеночні без краю
І виповняв усі пости святії
По древньому чернечому звичаю;
Найбільше ж тим дослужувався раю,
Що знай шептав: "О Господи, помилуй"
Сим одганяв всі помисли лихії,
Сим побіждав дияволову силу
І чудотворною зробив свою могилу.
VIII
В могилі-бо сто літ уже спасався,
У ямі, що сам викопав руками.
Без заступа в цій праці подвизався:
Копав самими тільки пазурами
І сили додавав собі словами:
"О Господи, помилуй!" — і дорився
До тих печер, що йдуть попід морями
В Єрусалим, і чуда сподобився:
Бо поночі з його могили світ світився.
IX
Князь Лико він колись у мирі звався:
Доводивсь правнуком Семену Лику 93
Що у Великій церкві спати вклався,
Мечем собі здобувши честь велику.
Сього легкодуха і недоріку
Господь превище прадіда поставив,
Сподобивши його такого віку,
Яким немногих праведних прославив
І від усіх гріхів за живота ізбавив.
Х
Святий подвижник сей не появлявся
На Божий світ уже давно з могили.
Шептали іноки, що вже давно скончався,
Да приступить к його мощам не сміли,
А тільки, мелючись, кругом ходили
І обоняли запах благовонний.
Бо янголи незримо їм кадили
Там, де почив отшельник богомольний,
За грішну братію молитвенник безмовний.
ДУМА ДРУГА
І
Де труп зотлів про всіх людей розумних
І млява жизнь в палку переродилась,
Там про ченців, о Господі безумних,
Вона небесним світом засвітилась.
Перед природою незнаною змирилась
Душа чернеча, в богомільстві сонна,
І в темряві бездонній утопилась,
Як думка князя тьми, в омані чорна,
У вірі безвірна, в законі беззаконна.
ІІ
Сю душу мертвенну гальванізує
Великий гук і стук в Святі ворота.
Про себе так завзято не ясує
Козацька чернь і цехова голота.
Се, мабуть, завітав сам воєвода
Або ж гетьман козацький Сагандашний,
Котрого знає і сільська простота,
І міський мотлох дикий, необачний,
Що дивиться на світ, як на гаман ясачний.
ІІІ
Він, він! Його за ворітьми се голос,
Гетьманське знане й інокам гуканнє...
Хоч побілів на козакові волос,
Та знявсь він високо над отаманнє.
Орлине чути здалеку клектаннє...
Кричить-клектить, орлят на бенкет звучи,
На людожерне в полі пируваннє,
І кидається на долину з кручі,
Мов той Зевесів грім 95 із дощової тучі.
IV
Чернече серце затремтіло в грудях,
Як вовче на призив орлиний в полі:
Красна йому й біда, і смерть на людях,
Він рад пригоді так, як хлібу-солі...
Чи козаки опиняться в неволі,
Чи полягають під мечами трупом,
Чи збагатяться здобиччю на морі,
Чи повкриваються злиденним струпом, —
Чернець поживиться своїм з усіх їх лупом.
V
Святі Ворота відчиняють настіж".
Готові ниць перед великим паном
І воїном каптуроносці впасти, —
Тих козаків-руїнників гетьманом,
Що, насміявшись над страшним султаном,
На царство православницьке Московське
З ляхами налетіли гурриканом,
Прославили різнею панство польське
І шарпаниною — козацтво запорозьке.
VI
"Увесь у золоті повинен бути
І моря, і землі страх, Сагайдашний...
Не вгаймо, братіє, ніже минути!
Се час воістину при нас ясачний!
Син Конаша, козако-необачний,
Все те на церкву Божу накладає,
Чого у нього значний і не значний
На сутих бенкетах не потребляє...
Достатку він свого ніколи й сам не знав.
VII
Козацтво просте й значне сего ради
Його, як батька, серцем возлюбили,
І зельно руйнували весі й гради,
І деже на вразі під ним ходили", —
Так пузані між себе говорили,
Обтерши піну медову на вусах.
Держались на ногах з усеї сили
І веселились у чернечих душах,
Що Конашевича до себе залучили.
VIII
Врата отверзлись... О предивне диво!
Не зрять вони того перед собою,
Хто грав конем так бучно-горделиво,
З гетьманською златою булавою.
Над біловласою його главою
Пернатий пишний шлик не красувався;
А за собою він не мав конвою
Гетьманського, що почтом панським звався
І кіньми гордими, й рондами величався.
Перед ними босий старець…
Костур сучковатий;
Ветхе різзє обтріпалось,
І на латках лати.
За плечима у прояви
Латана торбина;
Під торбиною дугою
Гнеться в діда спина.
Де гетьманська ділась постать,
Де орлине око,
Що з Синопу аж до Москви *
Зиркало широко,
В християн собі і в турків
Здобичі шукало,
Про козацький хліб насущний
Всюди пантрувало.
Тільки зик зіставсь потужний,
Що скликав дружини,
Мов дзвінкий щит харалужний,
До боїв-руїни.
Із-під рам`я зиком-криком
Босий дід гукає
І чернече мляве серце
Голосом лякає:
"Відчиняйте да впускайте
Грішника страшного,
Що до пекла вже негайно
Піде огняного!
Відчиняйте: бо ворота
Костуром підважу,
Потрощу затулу вашу,
Мов ту брону вражу!
Відчиніте-відомкніте
Церкву ту Велику,
Що спасатиме нас, грішних,
Довіку і віку!
Відомкніте да впустіте,
Щоб я не набрався
Знов гріха, та ще у глибше
Пекло не попався.
Нехай грішник на чудовне
Позирне Успеннє,
На прибіжище гріховне,
Від чортяк спасенне.
Та й віддасть Успению клятий
Здобич тяжко-грішну:
З образів московських шати,
Срібну утвар пишну,
І червінці, що складали
Люде православні
По церквах, як набігали
Ми, криваво славні, —
Набігали та й не знали,
Що в гріхи впадали:
Бо Русь Руссю руйнували,
Москву в пень рубали!"
І до церкви санувитий
Дідуган простує,
І чернечий дух неситий
Здобич добру чує.
Брязкотять ключі церковні,
Дід у двері преться,
І чернече хиже серце
З радощів сміється.
"Чудотворне ти Успеннє! —
Промовляє сивий. —
Сотвори нам во спасеннє
Благодатне диво:
Щоб я вкупі не судився
З клятими ляхами,
Що в Московщині глумився
З ними над церквами.
Щоб мене несите серце,
Очі завидющі
І на луп у чужоземця
Руки загребущі
Не втопили у глибокім
Пеклі, як Іуду! 96
О! Рятуй! Тобі оброки
Вічно винен буду". —
"Не сумнись!" — озветься голос
З-за іконостаса...
І в гетьмана в`яне волос,
Мов у свинопаса.
І лежить він, і Успеннє
Диво показало:
Під його тихе моленнє
Приносу не стало.
Так! Богининому дому
Був угоден принос,
І Успенію святому
Реве славу крилос.
ДУМА ТРЕТЯ
І
Ревуть баси кондак, неначе з бочки,
І труситься в старого гайдабури
На голім тілі риззє без сорочки,
Як дикі струни на п`яній бандурі,
П`яний він без горілки, по натурі,
Палкий, завзятий, люто-вихрюватий,
Мов під сьома печатьми демон бурі
Ненависті дракон огнекрилатий,
Жадібний день у день палити й руйновати.
II
Сам бог пекельний, він боїться Бога,
Лютійшого й потужного над нього.
В душі й надія в нього, і тривога...
Жадає раю тихого, святого,
Боїться пекла, печища страшного,
Де жизні черв ніколи не вмирає,
Де огнь сірчаний вічно не вгасає,
Де Всеблагий вовіки не прощає
І сатана людей о Господі терзає.
ІІІ
"Так, не сумнись! — рече архімандрита
Чудовного Успення Плетенецький. —
Тепер нам воля Вишнього відкрита:
За те, що ти пустошив край турецький,
Що пліндрував народ невірний шведський,
До тебе глас Успення промовляє:
Не снидеш в пекло, де тіла мертвецькі
І грішні душі сатана терзає,
Як суд Всевишнього благий опреділяє.
IV
Теци ще й ко Мовчальнику святому,
Одкрий йому гріхи твої смиренно
І приобщися світу неземному
В обителі його благословенной.
Во благості своєй неізреченной
Успеніє тебе землі дарами,
Сріблом і златом угобзить презельно.
І паки возликуєш купно з нами,
Всечудотвірного Успенія рабами".
V
І грішник босоногий притікає
До сховища Мовчальника святого
І, ниць повергнувшись над ним, віщає,
Благаючи тепер уже німого:
"Угодниче Творця землі благого!
Ти, що своє замучив мовчки тіло
Для вічного блаженства неземного!
Тепер воно, як сонце, просвітліло
І вірним чудеса премногі сотворило.
VI
До тебе притікаю з упованиєм:
Рятуй мене від прокляття страшного,
Що я своїм безумним воюваннєм
Од патріарха заслужив святого.
Набравшись в Січі духу огняного,
Москву рубав я в пень, мов лях невірні;
Не раз попа в огонь метав живого,
Паливши церкву, наче безувірний
Татарин, турчина-поганця раб покірний.
VII
Накинь на мене яку хоч покуту:
Бо патріарха, з Москви повернувши,
Рече до мене в привітну минуту,
На мене якось дивно позирнувши:
"Петро-гетьмане! Християнські душі
На тебе вопіють за кров безвинну,
Що проливав єси, на все забувши:
На православну землю Україну
І на Московську Русь, по праотцях родину.
VIII
Се на тобі, — рече, — печать я виджу
Того владики, що смиренним духом
Однаково страшусь і ненавиджу...
Ісполнь, — рече, — земля про тебе слухом,
Но внемлю славі сій смущенним ухом:
За не..." Тут слово праведне порвалось.
Мене мов по голові хто обухом
Заїхав. Все кругом заколихалось
І сам не тямлю, що тогді зо мною сталось.
IX
"Рятуй!" —
І глас із глибини печери,
Небесний глас таїнственно-понурий
Воззвав, і мовби прочинились двері
У тихий рай для серца гайдабури:
"О гетьмане наш преславний,
Воїне великий!
Да восхвалить православний
Мир тебе вовіки!
Ти гріхи з себе московські
Здіймеш мов рукою,
Як потуги запорозькі
Поведеш до бою.
З агарянами лихими,
З демоном Османом,
Що задумав над святими
Землями буть паном.
І на Дністер наступає
Лютим фараоном,
Православний мир лякає
Демонським законом.
Проливав єси річками
В Москві кров безвинну:
Розливай тепер морями
Пасоку невірну.
Як Дніпро зачервоніє
Рівен з берегами,
З раю на тебе повіє
Дух святий крилами.
Як на морі піна кров`ю
Зашумить-заграє,
Узриш, як тебе рукою
Божий Син вітає.
Як заплачуть над Босфором
Старці, жени й діти,
Бог Отець з небесним хором
Славу буде пити.
І вся Тройця цілих три дні
Буде ликувати,
Як зіллєш в Стамбулі слізьми
І хати, й палати".
Тут, мов по манію волхва, заграли
Під ворітьми святими жоломійки,
Козацькі коні голосно заржали,
Заголосили сурмові сопілки.
Перед гетьманом козаки з`явились,
Гетьманські шати у руках світились.
На старцеві блавати вже сіяють,
Турецька шаль аж трийчі стан обходить;
Штани широкі жаром червоніють,
Немов козак в крові по пояс бродить,
Підкова срібна об підкову б`ється;
По шапці пір`є страусове в`ється.
На плечах лук з сагайдаком; при боці
Дамаський міч молодиком сіяє,
Червона стьонжка в габовій сорочці
З-під бороди, з-під снігу визирає.
Драконом кінь під ним гривастий в`ється.
Крилатим дідуган тепер здається.
Шугнув з вертепу хитрощів чернечих;
За ним шугнули козаки орлами,
Мов демони з диявольської печі,
З печери мороку, олжи, омани.
Баби й діди з дітворою, ховайтесь,
Під кінські копити не попадайтесь!
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
Шумить-гуде наш град первопрестольний,
Свята руїна Русі і Москви,
Принада Польщі, старець богомольний
Заможної Волині і Литви,
Гіркий п`яниця, гайдамака вольний,
Чудовищна мара без голови,
Завзяття дикого нечиста сила,
Що пишний край руїною зробила.
ІІ
Шумить-гуде, мов Дніпрові пороги 97...
Вигукують чубаті козаки,
Буяючи, мов тури круторогі,
Варязькі княженецькії бики.
Танцюють по майданах босоногі,
Закладують останні кажанки.
І похваляються пожакувати
Крамні комори, і шинки, й палати.
ІІІ
"Ні, не жакуймо ні міщан заможних,
Ні підступних вірмен і жидови,
Ні господарства по панах вельможних,
Що набираються ума в ляхви.
Зоставмо се про гайдамак безбожних,
Що плодяться між темної мужви:
Нас кличе Конашевич воювати
Татар і турків разом пліндрувати".
IV
Так осавули по шинках гукають,
Що Сагайдашний скрізь порозсилав,
П`яниць дурне завзяттє зупиняють,
Мов гребля навесні широкий став...
"Шкода! — п`яниці згорда промовляють. —
Він торбу золота ченцям оддав:
Нехай же каптурі з ним козакують,
А козаки без грошей не воюють.
V
Тепер Бородовка 98 вже гетьманує:
Бо вивіз в Борщагівку 99 сто бочок
Горілки доброї і всіх частує,
Хто про сей бенкет має корячок.
І зброю, кажуть, про таких готує,
Що пропились в шинках до сорочок.
Його грошима наділив Брольницький,
Посел і старший ранця королівський.
VI
Сей не патякає про гайдамацтво
Та про безбожних, п`яних мужиків,
А затяга голоту у козацтво,
Щоб добре перебрати всіх панків:
Бо позаводили, мов та ляхва, пахарство,
Понастявляли всюди вітряків,
Нас, козаків, руїнниками лають
В свої о с а д и й в о л і не приймають".
VII
Тогді рекли їм осавули: "Необачні!
Забули, хто водив вас під Синоп,
І чим здававсь вам лицар Сагандашний,
Як шарпали ви Кафу й Трапезонт.
До нього й значний купивсь і незначний:
Великий, пишний, славний хороводі
З ним і в Москві ви здобичі набрали:
На осяйну його звізду вповали". —
VIII
"Оце ж на ту звізду вповає й шляхта, —
Відказували гучно козаки, —
Зробила з нього не суддю, а ката,
Щоб ї й ми зоставляли кадуки *.
У козака стоїть невкрита хата,
А в панства по шляхах нові шинки,
І бідолаха тре в них голу спину,
Не дбаючи про жінку й про дитину.
IX
Були зібрались наші на Вільшанці
Подякувати гарно всім ляхам,
Що й сала в козака чортма в ковганці,
А панський скот ганяють по шляхам
У Венгри, в Шльонське 100 жидова-поганці
І живляться з панами пополам
Од німців грішми, винами ситними,
Коріннєм і товарами крамними.
Х
Хотілось, не вдалось. По-лядськи грався
З козацтвом ваш вельможний пан гетьман:
Він поти прав од панства допевнявся,
Поки набив дукатами гаман.
Тоді з ляхвою під Москву загнався 101,
Мов з яничарами татарський хан,
І чим на лупах добре поживився,
Тим од гріхів у Лаврі відкупився.
XI
Тепер святий: нехай же йде до неба.
Ми будемо й без нього воювать.
Нам грішного, як ми, гетьмана треба,
Щоб з ним і в пеклі разом бідувать"... —
"І вам Бородовка, той недотепа,
Що вміє тільки жида обідрать,
Тепер любіший став, ніж Сагайдашний?
О роде темний! Роде необачний!"
XII
Так осавули козакам казали
І словом докоряли їм гірким:
"Давно б уже ляхи вас осідлали,
Коли б не Конаша премудрий син.
Не раз його й до короля ви слали,
Щоб лагодив те розумом своїм,
Чого накоїте було міщанам,
Осадчим, дідичам і всяким станам.
XIII
Гаман червінців... О, брехня мерзенна!
Ніхто сього на світі не видав,
Щоб Конашевич, ся душа спасенна,
З козацтвом здобичі не прогуляв.
Тепер же чернь і старшина письменна
Вбачає добре, що про вас він дбав,
Як патріарсі у всьому піддався,
Латинців і унітів не злякався.
XIV
Стольці церковні й титули владичні
Віддав без короля ченцям своїм
І благочестіє на віки вічні
Від Потіїв да Рутських охранив". —
"Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, —
Нам нічого робити з ним, с в я т и м", —
Козацтво напідпитку гомоніло,
Про Конаша вже й слухать не хотіло.
XV
"Коли такі ви, що душі спасенне
І вам, і діткам вашим, і жінкам
Байдужня річ у вас і прославленнє
Святої віри не потрібне вам,
І патріархове благословенне
Пригідне на щось тільки гетьманам:
Дак вас Петро і ми всі покидаєм
І до царя на службу від`їжджаєм.
XVI
Вже і Косинського добром московським
Цар обсилав 102, а в грамотах своїх
Титулувавсь Черкаським, Запорозьким
І благодітелем церков святих.
Да покумались ви з козацтвом польським
Задля Димитріїв тих підставних 103.
Тепер звелів святий нам патріарха
Шукати на Москві собі монарха". —
XVII
"Шукайте. Ми ж благочестиву віру
Зуміємо й без вас оборонять,
І не попустим турку-безувіру
Монастирі козацькі руйновать,
А для науки людям і приміру
У Білій Церкві хочем жида драть.
Там Остророгів жид, рандар багатий,
Почав Святого Спаса зневажати.
XVIII
Повиколуповав із лоба очі
Для глуму безувірного й сміху
І до долівки гвіздєм серед ночі
Прибив його в оранді у льоху.
Та нагодивсь на це підпарубочий
І батюшці відкрився на духу,
Що в Спаса сам на грудях бачив рану,
Пробиті руці й нозі для догану"...
ДУМА ДРУГА
Тут земля загоготіла,
Наче суд настав останній...
Чутка дивна пролетіла
По руїні православній.
Не було такого дива
І за пращурів великих:
Козакам Пречиста Діва
Помогла на турків диких,
Що не знають Бога в Тройці
З Богоматір`ю й святими
І в безвірному пророці
Чтять олжу серцями злими.
Золоту галеру, повну
Оксамиту й златоглаву,
Наші привезли додому
Богородиці на славу.
Безліч їм Пречиста злата
В бесурмен лихих накрала,
Осліпивши супостата,
Талярів налапувала.
"Поки сонця, поки світу,
Буде людям за що пити —
Не вклонятимемось жиду,
Дуків будемо лупити!"
І безрозумна темнота
До Дніпра прожогом рине,
Заморочена голота
Прославляє диво дивне.
І ввесь Київ іздригнувся,
Всі міщане й підзамчане;
Тільки ти чогось надувся,
Конашевичу-гетьмане!
Спогадав єси про Байду,
Незабутнього вовіки,
Про тяжку його досаду
І про жаль його великий.
Не один він з козаками
Показав тобі дорогу
Придонецькими шляхами
Ід` московському порогу.
Спогадав ти й про Остапа 104,
Запорозького гетьмана,
Як його скарбова лапа
У Московську Русь погнала.
І самого Наливая,
Що царем зовуть п`яниці 105,
Спогадав єси, як злая
Доля мчала ті гряниці,
"Там, — речеш ти, — центре жизні
Староруської зробилось,
А в моїй дурній отчизні
Гайдамацтво загніздилось.
І гніздитиметься, поки
Пожари та шарпанина,
Голод, мір, крові потоки
І повсюдная руїна
Навчать нас в Москву втікати
Від братів своїх коханих,
Рідним батьком величати,
Кого дерли гірш поганих…"
І
Сидить один. Вся старшина майнула
Назустріч молодому Кочубею.
Його проміннєм слава обгорнула
І зорявою ризою своєю.
"Се цар новий сердець низькопоклонних.
Тепер ніщо Петро в них Сагайдашний.
Одніс ченцям дві тисячі червоних,
Козак, в своїй щедроті необачний.
Левко сто тисячей червоних має,
І всіх киян до себе привертає.
ІІ
А міліони, що козацтво здавна
За приводом Петра напліндрувало,
В Синопі й Трапезонті здобич славна
І в Кафі — се пиши тепер пропало!
Що Кафа? Забавка нікчемна, марна,
Козацтво з жарту руки в Кафі гріло.
Велике огнище там про гетьмана,
Не про козацькі череси горіло.
Тепер Петро не п`є, не бенкетує:
Він душу на Господень суд готує.
ІІІ
Тепер козацтво вже його не любить:
Бо не частує зграї горілками.
Тепер Бородовка їм в труби трубить,
Що "світ увесь тремтить пред козаками" *,
І байдуже їм, що для патріарха
Зробив я те, чого вони не сміли:
Нові постали в Русі ієрархи,
І на стольцях апостольських посіли,
І Русі Русь простерла братні руки,
Щоб не було між ними вже розлуки.
IV
Мізерне сміттє! Темні гайдамаки!
Покіль вас мав чим добре трактувати,
Ви лащились до мене, як собаки:
Тепер — хвостом до іншого махати!
Махайте; я піду Москві служити,
Гріхи свої мечем покутувати,
Цареві благовірному годити
І високо наш руський стяг держати.
Знайду й без вас дорогу до Османа:
Султан царського знатиме гетьмана!"
ДУМА ТРЕТЯ
Знов земля загоготіла,
Мов Дніпро прогнав пороги,
Наче буря налетіла
На гетьманський кіш убогий, —
На будинок, що був красен
Не углами, пирогами,
Де козацтво ситих брашен
Наїдалось за столами.
Наїдалось-напивалось
Досхочу, аж до знемоги,
І танцями вгоноблялось,
І піснями про пороги;
І про Кафу, про "пучину
Християнських сліз і крові",
Що зробили там руїну,
Вічну славу козакові;
І про те, як море врало
Мов ревучими левами
І безодні розверзало
Під козацькими човнами;
І як Юр Святий по хмарах
Грав конем над ними білим,
Сліпив очі яничарам,
Додавав козацтву сили *,
Як "оброки" й обітниці
Козаки на себе клали
І в небесної цариці
У Печорськім роботали...
І
Не буря, гомін, співи голоснії!
Кругом коша-будинку розлягались:
То Кочубею похвали новії
Безкраїм морем гучно хвилювались.
Іде тріумфом лицар між лицарством;
За ним везуть галеру золотую,
Везуть, танцюють. Навкруги з кобзарством
Ченці співають гурмом трисвятую.
Волів дванадцять пар, всі під стрічками,
Їх роги вквітчані, як май, квітками.
ІІ
"Стій" — крикне Кочубей.
"Чого стояти? —
Рекли ченці. — Гей, друзі, до Успення!
Галери жде Пречиста Божа Мати,
Як дару за козацьке визволеннє". —
"Ні, се від мене буде дар герою,
Що вчив мене, мов сокола, літати
Через пороги по Дніпру й по морю
І на турецькі ринки набігати". —
"О святотатство!.. Вас освободила
Пречиста, преблагословенна Діва,
ІІ
А ви, в духовній вашій тьмі, готові
Дари її щедрот і благодати
Приносити у принос козакові
І смертного над вічну поскладати!" —
"Пречиста, непорочна Діва... Правда,
Такої чистоти й не знають люде...
І се, в її ім`я святе, награда
Тому між нами велетневі буде,
Що вміє силу демонську крушити
І турчина в його крові топити..."
IV
"Ні, дяка не награда! —
Загукали
Ченці, терзаючи з досади ряси. —
Такого ще кощунства не чували
Не тільки козаки, та й свинопаси,
Щоб непорочною когось назвати,
Якусь мізерну, бренную людину,
Що "во гресях родила грішна мати!" 106 —
"Шкода теряти дорогу годину:
До меду ложки вам у нас не буде! —
Відрізав їм Левко. —
Гей! Стіймо, добрі люде!"
ДУМА ЧЕТВЕРТА
Розчинились у гетьмана
Рундукові двері
Проти тої золотої
Пишної галери.
На рундук, мов голуб, вийшов
Сивий, волохатий.
Се не голуб волохатий —
Велетень крилатий.
Перед ним Левко лицарське
Приклонив коліно:
Так хороброму юнацьке
Серце повеліло.
"Батьку! Привітай малого
Чуру низового,
Що, було, тобі сідлає
"Лева" вороного *.
Привітай, крилатий орле,
Козака-понуру *,
Що, було, тобі на морі
Грає у бандуру.
Під твоїм палким натхненнєм
Я співати вчився,
За твоїм благословеннєм
З бесурменом бився.
Речі несказанно дивні
Сталися зо мною;
Бо під батьківськими крильми
Я з`учивсь до бою.
І твоя звізда щаслива
Козакам світила,
Бо не людська. Божа сила
Їх човни водила,
Духом сили пресвятої
Й та душа горіла,
Що з турецької неволі
Нас ослобонила.
Се в о н а тобі галеру
З чужини прислала,
Щоб рука твоя невіру
Тяжко покарала.
Ми ж, стратенці бесурменські,
Обреклись оброком
Нищити краї турецькі
Під орловим оком.
Тридцять нас братів спряглося
Превеликим горем,
В побратимстві поклялося
Перед Чорним морем. —
Потіль плавати й літати
По морю й по полю,
Покіль нас орел крилатий
Водить за собою.
По десятку ми до себе
Невмирак з`єднали *,
Щоб гетьмана опріч тебе
На войні не знали.
Маєш нас таких три сотні
Як одну людину,
Що клялись і в преісподню
Лізти до загину.
Заточи гармату, тату,
На скалу крутую:
Вергай азіату-кату
Нас у пельку злую.
Ми перервемо диханнє
Демону Осману,
Над усяке дивованнє
Лютому тирану".
І рарогом одинокий
Старець стрепенувся,
Очі грають, стан високий
Стрімко розігнувся.
Навкруг нього повіз хату
Старшина постала.
Корогов над ним хрещату
І бунчук держала.
Озирнувся, усміхнувся,
Мовив: "Добре, сину!
Ти до мене пригорнувся
У саму годину.
Гей, коня! Рушати війську!
Порохи й гармати
На дорогу Борщагівську
Зараз виряджати!"
"Не турбуйсь, гетьмане-батьку!
Старшина озвалась, —
Вже Бородавчина зграя
У степи загналась.
В Білій Церкві в Остророга
Корчму спліндрувала,
Вбила рандара старого,
Дочок зґвалтувала.
Вбила й пса його, й якогось
Німця-землеміра
І всіх трьох перед порогом
Рядом почепила
Та ще й надпись положила:
"Жид, лях і собака —
Все дияволова жила,
Віра все однака". —
"Кочубею, синку! Горе!
О гірка година!
Бач, яке гультяйство плодить
Мати Україна?
Козаки! Ми бачим, як ви
Всі попропивались:
Ледве де в кого халяви
Да штани зостались.
Гайда, воле, в Дике Поле 107,
Воле звірювата!
Покіль знайдем понад морем,
По заслузі ката.
Вже ваш карб і жида сушить,
Стоя на пристінку:
Позакладували й душі
Чорту за горілку...
Геть від мене! Я не хочу
Більш гетьманувати...
З трьома сотнями охочих
Буду воювати.
І коли Господь поможе
Довше в світі жити,
Проти турка буду, може,
Ще й царю служити.
Буду в нього, мов на чаті,
Від ляха стояти,
Татарву в степах жахати,
Дону пильнувати...
Геть від мене!" — Заридали
Голі чуприндирі
І чубами землю вслали
Гирі-макотирі.
"Батьку! Не карай нас грізно
Під таку годину:
Не засмучуй нашу рідну
Матір Україну!
Ми Бородовку-поганця
У степах піймаєм
І мечем твоїм, як ланця
Хижого, скараєм.
Тільки б ти обмислив штаньми
Нуждену голоту,
Воюватимеш із нами
У свою охоту.
Чи на вітряному морі,
Чи на суходолі
Накладати головою
Раді в твоїй волі.
І картай нас, і карай нас:
Ти — наш батько рідний,
Ти суддя у нас єдиний,
В суді непохибний". —
"Так і бути, — промовляє
Сагайдашний стиха. —
Більш копи не буде з вами
У поході лиха.
Чури, гов! Порозпрягайте
Волики квітчасті:
Більш не будете рогатих
По долинах пасти.
Мій Левко таку не з жарту
Жертву нам приносить,
Всіх киян — міщан і шляхту —
На трапезу просить.
Просить їсти хліба-солі
З тридцятьма братами,
Що спасенний шлюб на морі
Побратимський брали.
І в тім шлюбі перед морем
Руським поклялися,
Що на смерть великим горем
Бойову спряглися.
Будемо ж бенкетувати,
В кобзи вигравати,
І піснями понад хмари
Духа підіймати.
Ой, нехай же кобзи грають,
Нехай дзвонить слава,
Нехай чують нас і знають
І Москва, й Варшава!"
Уклонивсь Левко з братами
За хороше слово
І, зітхнувши, до гетьманських
Так гостей промовив:
"Бенкетуйте, любі гості,
Я з братами мушу
Пожуритись-помолитись
За велику душу.
Що з неволі престрашної
Нас повизволяла
І на турчині помститись
Нам завітувала.
За сей бенкет вона злюці
Жизню заплатила
І навіки мене в тузі,
У жалю втопила".
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
Навіки, так, навіки утопила
Вона тебе, козаченьку, в жалю, —
Не смертю, ні! А тим, що поновила
На чужині любов і жизнь свою.
За матір`ю всепітую молила
Вселити їх у рідному раю,
А за царем скрізь по світах літала
І мислями квітки ума зривала.
ІІ
Не знай про се... Сумуй, молись богам,
Лежи крижем, розп`явшись, серед церкви
І надихай в серця своїм братам
Невидані заупокійні жертви.
Задай таку роботу козакам,
Щоб кидались у домовинах мертві.
Молись, лютуй і помстою кипи,
Турещину в людській крові топи.
III
Не знай... Коли ж дознаєшся, козаче,
То бурний дух твій полом`єм ригне,
Гарматою твоє палке-гаряче
Розірветься, всю землю струсоне,
І сатана у тартарі заплаче,
Як про твою кончину спом`яне:
Бо мусить з три десятки років ждати,
Щоб виявивсь такий козак завзятий.
IV — Х
— — — — — — — — — — — — — —
ДУМА ДРУГА
Над Босфором ніч солодким
Ароматом дише;
По садах не віє вітром,
Листєм не колише.
І не дише, й не колише
Листочка злегенька,
Бо заслухалась темненька
Співів соловейка.
Зазирає в тихі води
Божими очами
Небо, сповнене огнями,
Дивними дивами.
На небесні дивні твори
Очі задивились,
Думки в глибоченнім [морі]
Тихих зір втопились.
Пахощі солодкі й співи
Серце д` серцю клонять, —
Не словами, цілуваннєм
Любощі говорять;
А дівочі чисті очі,
Тихі, одинокі,
Задивились серед ночі
На дива високі.
Обізветься з свого ложа
До дочки матуся:
"Що ти робиш, серце доню?" —
"Богові молюся". —
"Як! Без образа й поклона,
Без хреста святого?" —
"Я з балкона, як з амбона,
Бачу, мамо. Бога,
І в храму моїм сердечнім
Перед ним хилюся
Безначальнім, безконечнім", —
Прорекла Маруся.
"Доню, серце! Ти говориш
Мов не християнка:
Ти якогось Бога твориш,
Наче, — тьфу! — поганка". —
"Не творю: передо мною
Всемогущий сяє,
Серце й розум пресвятою
Думкою сповняє.
Тільки берег океану
Зорявого бачу, —
І щаслива, і мов тану,
І в восторзі плачу.
І молилась би й не вмію..." —
"Чудотворний лику! і
Одверни від неї мрію
Бесурменську дику!" —
"О, не вмію!.. Коли б гуслі
З моря й гір зробити
І на них не струни, думи
Серця почепити,
І зефіровими 108 крильми
В них зарокотати, —
Може, й я б тогді зуміла
Глас до Бога зняти...
Молючись, тепер німую..." —
"З нами хресна сила!" —
"Тільки тихим серцем чую
Херувимські крила,
Що на мене ніби з раю
Пахощами віють...
Вгору руки простираю
А уста німіють". —
"Бачу, доню! Це все роблять
Із царем розмови
На тій башті безголовій,
Що хіба орлові
Із-за хмар туди спускатись
Та сові з півночі
Звідти хижі витріщати
Невсипущі очі.
Я казала: "Не дивися,
Доню, в мідні труби;
Не дивися, доню, бійся
Розумові згуби". —
"То не зорі, людські душі
Попід небом сяють,
І котру Господь потушить —
На землі згасають.
Зорі ті не нам лічити,
Як і засвітити,
То шкода того й вчитись
Господа гнівити.
Бо й за те (сама се знаєш)
Всеблагий накаже,
Як хто пучкою на місяць
Чи на зорю вкаже.
Се все цар-невіра робить,
Він тебе від Бога!
Одвертає, від закону
Нашого святого". —
"Ні, матусю! Він до Бога
Душу привертає:
Просторою" його чертога
Розуму являє.
Я сліпа була, не знала,
Що за храм великий
Без конця і без начала
В міріяд владики.
І глуха: не чула хору
Сфер небесних вічних,
Горньої музики твору
Мислей передвічних.
Бог тепер мені відкрився,
Бо розпалась луда
На очах, і він явився
В невимовних чудах.
Бачу, мамо, чом те серце
Лютості не знає,
Що в нас азіятом зветься, —
Любить і прощає.
Розумію, мамо, й диво
Над дива чудовне,
Що в гніву мені явило
Всепрощеннє повне.
Що, кохаючи, коханнє
Давнє зрозуміло
І, ревнуючи, прощаннє
Козаку простило". —
"Доню, доню! Що ти кажеш?
Чи твої се речі?" —
"О, мої! Се вже не марні
Видумки чернечі.
Се той світ, що на Сінаї
Людям засвітився,
В галілейськім тихім краї
Рибалкам одкрився,
Від пророка до пророка
Вічно переходить:
Ним одна душа висока
Другу душу водить...
Ним і я воджуся, мамо, —
Духом жизні чистим;
Тихий світ од світу править
Серцем норовистим.
Я під ноги козакові
Деспота послала,
Ворогу його любові
Знак подарувала;
В деспоті тепер вбачаю
Знов звізду Востока
І душею в нім вітаю
Нового пророка."
Устає з постелі мати,
Ніби з домовини,
І страшна, мов дух проклятий,
Суне до дитини.
"Дочко! Се ж мені не сниться,
Се я справді чую
Від тебе хулу на Бога!
О! В годину злую
Я гадюку породила,
І благословила,
І хрещеннєм первородний
Гріх із тебе змила!" —
"Мамо! Зоре ясна!.." —
"Ні, вже
Годі нам ясніти!
Погасаймо, дочко, гиньмо
В темряві кромішній!"
Проклинає тебе мати,
Лежа в домовині...
О, як гірко помирати
На чужій чужині!
Та не діждеш парубоцький
Чесний вік скаляти,
Рутвяний вінок дівоцький
Турчину віддати!
Ні, сього не буде, доню!
Непорочна згаснеш:
Об каміннє головою
Розіб`єшся й заснеш...
Падай!.." —
І ножака блиснув
Проти зір, і очі,
Від ножа лютіші, світять
В сутемряві ночі.
"Се я, доню, на безвір`ї
Про случай купила,
Коли б розум твій згубила
Демонова сила.
Чуло серце... Падай, доню!
Я тобі казала,
Щоб ти демонському кодлу
Віри не діймала;
Щоб ти злого католицтва,
Аріан проклятих,
Лютерського єретицтва 109
І кальвін завзятих 110
Не пускала в ті покої,
Де святії лики
Світом істини святої
Гонять морок дикий".
І гадюками-очима
Доню скаменила:
Матерньої злоби сила —
Найлютіша сила.
Та не важиться рукою
Рідну кров пролити:
Об каміннє головою
Хоче доню вбити.
Та ножака, як зміюка,
Серця сам шукає
І концем холодним в груди
Мов жолом торкає.
"Падай! Не христись! Пречиста
Чула злющі речі:
Віра про ввесь світ єдина —
Видумки чернечі..."
Ще хвилинка, і страшенне б
Діло совершилось,
Та дівчат і баб на лемент
Із півсотні збіглось.
Ухопили, мов сковали
Костянії руки;
Тільки патли дибки стали,
Мов живі гадюки;
А Медузи 111 злющі очі
В підлоб`ї склепились,
В судоргах пекельних щоки
І вуста скривились.
Обомліла й заніміла,
Нерухома стала...
Як над мертвою, над нею
Сирота ридала.
ДУМА ТРЕТЯ
Знов тихо-тихенько на пишнім Босфорі...
Співають щось дивне в садах солов`ї,
Щось дивне говорять, жахтіючи, зорі
І сльози сирітські, Марусю, твої.
Говорять сирітські про жизнь безконечну:
Не вбити живущу ані задушить
Вселенського твору частину предвічну,
Що сяє й палає, горить і кипить.
Говорять про образ царя і пророка,
Такого, як славні Давид 112, Соломон,
Що в темнім лукавстві сліпого Востока
Зробили світилом сердечним Сіон.
"Ґирлиґою пас ти з нагаями вівці,
Пасеш нині берлом народи й царі:
Татаре, й слав`яне, і кельти, і німці,
Се все в тебе слуги, піддані твої.
В темноті лукаві, в сліпоті криваві,
Гризуться завзято, мов пси за маслак
Од них народився, в їх віру хрестився
Народів бич лютий, сіпака козак"...
І порвались думи-суми
Про свій край коханий,
Де козак людей юртує,
Темний, хижий, п`яний.
Інші думи, інші співи
В серці заспівали, —
Ті, що серце їй щасливе
Потай чарували.
Як вона в царській світлиці,
Названій всесвітній,
Слухала, як слід цариці,
Гімни ті завітні, —
Що з Давида славних часів,
З часів Соломона
Пронеслись по всій вселенній
З віщого Сіона...
І се в середеньку озвалось,
Мов струна тихенька,
Що гарніш усіх співала
Бранка молоденька:
"Чую-чую любий голос:
Ой се ж в і н біжить по горах,
В і н се скаче по узгір`ях!
Милий мій — мов олень в полі,
Мов сугак на вольній волі 113..."
Справді ж бо хтось під балконом,
Під величним тим амбоном,
Тупотів, мов олень в полі,
Мов сугак на вольній волі.
Се був в і н, що в серці в нього
Те ж саме тогді співалось,
І подав їй голос словом,
Що колись їй сподобалось,
І в тім слові, в любій мові
Невимовне виявлялось:
"Що се, що серед пустині
Димовим стеблом знялося,
Миррою кругом вінуло,
Пахощами розлилося?"
Пісень до неї пісня обізвалась 114
З холодного каміння, де б валялась
Вона, цвіт жизні, трупом бездиханним,
Коли б своїм царським чолом, вінчанням
Наукою, не дбав він повсякденно
Про неї... Знав-бо добре, як злиденно
В землі кривавій Бога розуміють,
Як люде там косніють, туманіють...
І
І носив у серці мовчки
День у день тривогу
Та молився духом бодрим
Просвіщення Богу,
Щоб хранив йому велику
Душу на підмогу.
II
Ендеру-ага, придворний
Комендант, зробився
За дбайливість трьохбунчужним,
Високо підбився
Вгору місяцем, мов сонце
Золотом облився.
III
Як почув від нього в тайні
Що Хасеки жива,
Наробив Осман риданнєм
У сералі дива,
І була тогді година
Про всіх слуг щаслива.
IV
Як летить до струм`я олень,
Як сугак на волю,
Полетів Осман, мов крильми,
Із своїх покоїв
І припав аж до каміння
Білою чалмою.
Ніколи ще чалма каліфа не схилялась *
У ноги женщині, ніколи голова
Царя, що всій землі закон його слова,
І перед звіздами небес не принижалась.
Так, він тебе в свідителі зове,
О світе любої звізди Альдебарана 115!
Що тільки милою і дише, і живе
Після святих словес небесного Корана.
І радощі, й печаль з одної чаші п`є:
Сміється серцем він, очима сльози ллє.
І мов ангельськая сила
Понад ним сяйнула,
І чутку природу дивно,
Як струну здвигнула.
Гляне — чиста райська пери
Перед ним сіяє,
Мов од лютої химери
З неба охраняє.
Простягла з небес на землю
Чисті руки-крила
І мовчала: бо за неї
Постать говорила.
Німували. Око в око
Зорями дивилось;
Тихо, тихо і високо
В грудях серце билось.
І рече Маруся: "Царю!
Я одна під небом
Між двома противностями —
Раєм і еребом.
Ти мій рай, едем пресвітлий,
Праведная сило!
Сяєво твоє спасенне
Інший світ затмило.
Царю! Я твоя навіки,
Нехай знають люде,
І твій Бог, творець великий,
Моїм Богом буде.
І коли б уся вселенна
З зорями-світами
Опинилась, як підніжок,
В мене під ногами, —
За твоє одно диханнє
Я віддам вселенну,
І на вічне бідуваннє
Нізийду в геєну.
Нарізно не знаю раю,
Господа не маю,
До колін твоїх рабою
Низько припадаю".
Не схиливсь Осман до неї;
Тихою рукою
Дав їй знак, як цар всесвітній
З висоти престолу:
"Ти, раба, — рече, — й Османа
Вище всіх возносиш
Земнородних: бо не рабство,
Рай йому приносиш.
Я вступлю в моє владицтво
Мудрим Соломоном:
Не дозволю пері жити
З матір`ю-драконом.
Вже її несуть носилки
До попа в гостину:
Нехай молитвами лічить
Біса, не людину.
Охраняти світло жизні
Більше ока мушу:
Бо ножака погубив би
Твою й мою душу".
І схилився по сім слові,
Мов дуб до берези,
І в розмові, і в любові
Пламенно тверезий.
Не світіте, ясні зорі!
Солов`ї, німуйте!
Душ блаженно-чисті хори,
В небесах ликуйте!
ПРИМІТКИ
90 Лойола Ігнатій (бл. 1491—1556) — іспанський теолог, засновник у 1534 р. ордену єзуїтів — католицького чернечого ордену "Товариства Ісуса" для боротьби проти Реформації і за зміцнення папської влади. Його девіз: "Мета виправдовує засоби".
91 Псальмист. — Йдеться про царя Давида, якого вважають автором "Псалтиря" або "Книги псалмів" (Старші Заповіт). У той же час ряд псалмів явно пізнішого походження.
92 ...по Десні й Супою... — Десна — річка на Україні і в Росії, ліва притока Дніпра. Супій — річка у Київській і Черкаській областях, ліва притока Дніпра.
93 Лико Семен (Симеон) — похований в Успенській церкві Києво-Печерської лаври. Єпітафія йому датована 1621 р., надрукована А. Кальнофойським у його книжці "Feratourgema" (1638), с. 43—44.
94 ...у Великій церкві спати вклався... — Йдеться про Успенський собор, найвідомішу будівлю Києво-Печерської лаври, її головний храм. Збудований у 1073—1078 pp., реставрований у 1723—1729 pp. Був місцем поховання визначних людей. Знищений в 1941 р.
95 ...Зевесів грім...— У давньогрецькій міфології Зевс звався також Громовержцем.
96 ...втопили у глибокім Пеклі, як Іуду! — Після відомої зради Ісуса Христа Іуда Іскаріот, один із апостолів, повісився. Він був проклятий Богом, як і кожен, хто повісився на дереві
97 Дніпрові пороги — виходи гранітів, гнейсів та інших порід українського кристалічного щита між містами Дніпропетровськом і Запоріжжям. Свого часу було дев`ять порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовницький, Будило, Лишній і Вільний. У Дніпровських плавнях нижче порогів на початку XVI ст. виникла Запорозька Січ.
98 Бородавка (Бородовка, Неродич) Яків (?—1621)—гетьман запорізького козацтва, обраний наприкінці 1619 р. виписними і нереєстровими козаками. В 1620 р. Бородавку було позбавлено гетьманства, а гетьманом став П. Сагайдачний. В 1621 р. командував сорокатисячннм козацьким військом під час Хотинської війни. Закутого в кайдани Бородавку невдовзі було страчено під Хотином. У літописах зазначено, що це була кара за напади на панські маєтки.
99 Борщагівка — тепер село Погребищенського району Вінницької області, розташоване на притоці р. Росі р. Оріховатці.
1620 — 1621 рр.