02.11.2019 10:35
Без обмежень
5 views
Rating 0 | 0 users
 © Куліш Пантелеймон

Маруся Богуславка

Пісня 10-12

ПІСНЯ ДЕСЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Далеко від трапезної палати, 

В яру, проміж мохнатими дубами, 

Де голову людського не чувати, 

Де тихими святими молитвами, 

Мов чистими незримими крилами, 

Душа в чертоги горні возлітає, —

Схилившись під важенними літами, 

Анахорет мовчущий пробуває

І грішну плоть свою постами умерщвляє.

II

Літа вже перейшли за трудну пору, 

Котру Псальмист 91 призначив нашим силам...

"Труд і болізнь" взяли над ними гору...

Ровесники давно вже по могилам, 

І вже розмотано по мотовилам

Ту пряжу, що вони понапрядали;

Шумує кров їх по новим барилам, 

Нові там зверхники понаставали, 

Де між дрібнотою вони колись буяли.

Ill

Сто двадцять літ живе чернець мовчущий, 

І звуть його Мовчальником спасенним, 

Та він в своїй молитві невгавущий:

На поученнє прибіжанам темним, 

Знай, мимрить голосом глухим, підземним:

"О Господи, о Господи, помилуй!" —

І покріпляє річ зітханнєм ревним.

Давно старий зійшов би вже в могилу, 

Та сі слова дають йому живущу силу.

IV

Мов чарівник могущий чорну хмару

Наодмаш рукавами розмаває, 

Так сей чернець святий од Бога кару

Заслужену в чернецтві відхиляє, 

Тим всяк його боїться й поважає, 

І навіть сам вельможний Плетенецький

Перед Мовчальником главу схиляє

І вислуховує обичаєм чернецьким, 

Як п`янством той його да сном корить мертвецьким.

V

З великого коліна він походив, 

Що панувало по Десні й Сулою 92, 

І рід його панами верховодив, 

Стягав їх під свій славний стяг до бою, 

А він давно смиривсь перед судьбою, 

Презрів багатство й суєту мирськую, 

Душею в Бозі возжадав покою

І проміняв пиху і вдасть земную

На жизнь мовчальника і тишину святую.

VI

Судьба ж була така, що він в поході

Танця татарського перелякався

І, стидячись ганьби собі в народі, 

Під рясою в монастирі сховався.

Тут за чернецтво дуже цупко взявся, 

Дарма, що був молодиком безвусим.

Ніхто з його молитви не сміявся:

Бо серед братії в своїм навуссі русім

В стоянні був рівен монахам довговусим.

VII

Вистоював афонські літургії, 

Єрусалимські всеночні без краю

І виповняв усі пости святії

По древньому чернечому звичаю;

Найбільше ж тим дослужувався раю, 

Що знай шептав: "О Господи, помилуй"

Сим одганяв всі помисли лихії, 

Сим побіждав дияволову силу

І чудотворною зробив свою могилу.

VIII

В могилі-бо сто літ уже спасався, 

У ямі, що сам викопав руками.

Без заступа в цій праці подвизався:

Копав самими тільки пазурами

І сили додавав собі словами:

"О Господи, помилуй!" — і дорився

До тих печер, що йдуть попід морями

В Єрусалим, і чуда сподобився:

Бо поночі з його могили світ світився.

IX

Князь Лико він колись у мирі звався:

Доводивсь правнуком Семену Лику 93

Що у Великій церкві спати вклався, 

Мечем собі здобувши честь велику.

Сього легкодуха і недоріку

Господь превище прадіда поставив, 

Сподобивши його такого віку, 

Яким немногих праведних прославив

І від усіх гріхів за живота ізбавив.

Х

Святий подвижник сей не появлявся

На Божий світ уже давно з могили.

Шептали іноки, що вже давно скончався, 

Да приступить к його мощам не сміли, 

А тільки, мелючись, кругом ходили

І обоняли запах благовонний.

Бо янголи незримо їм кадили

Там, де почив отшельник богомольний, 

За грішну братію молитвенник безмовний.

ДУМА ДРУГА

І

Де труп зотлів про всіх людей розумних

І млява жизнь в палку переродилась, 

Там про ченців, о Господі безумних, 

Вона небесним світом засвітилась.

Перед природою незнаною змирилась

Душа чернеча, в богомільстві сонна, 

І в темряві бездонній утопилась, 

Як думка князя тьми, в омані чорна, 

У вірі безвірна, в законі беззаконна.

ІІ

Сю душу мертвенну гальванізує

Великий гук і стук в Святі ворота.

Про себе так завзято не ясує

Козацька чернь і цехова голота.

Се, мабуть, завітав сам воєвода

Або ж гетьман козацький Сагандашний, 

Котрого знає і сільська простота, 

І міський мотлох дикий, необачний, 

Що дивиться на світ, як на гаман ясачний.

ІІІ

Він, він! Його за ворітьми се голос, 

Гетьманське знане й інокам гуканнє...

Хоч побілів на козакові волос, 

Та знявсь він високо над отаманнє.

Орлине чути здалеку клектаннє...

Кричить-клектить, орлят на бенкет звучи, 

На людожерне в полі пируваннє, 

І кидається на долину з кручі, 

Мов той Зевесів грім 95 із дощової тучі.

IV

Чернече серце затремтіло в грудях, 

Як вовче на призив орлиний в полі:

Красна йому й біда, і смерть на людях, 

Він рад пригоді так, як хлібу-солі...

Чи козаки опиняться в неволі, 

Чи полягають під мечами трупом, 

Чи збагатяться здобиччю на морі, 

Чи повкриваються злиденним струпом, —

Чернець поживиться своїм з усіх їх лупом.

V

Святі Ворота відчиняють настіж".

Готові ниць перед великим паном

І воїном каптуроносці впасти, —

Тих козаків-руїнників гетьманом, 

Що, насміявшись над страшним султаном, 

На царство православницьке Московське

З ляхами налетіли гурриканом, 

Прославили різнею панство польське

І шарпаниною — козацтво запорозьке.

VI

"Увесь у золоті повинен бути

І моря, і землі страх, Сагайдашний...

Не вгаймо, братіє, ніже минути!

Се час воістину при нас ясачний!

Син Конаша, козако-необачний, 

Все те на церкву Божу накладає, 

Чого у нього значний і не значний

На сутих бенкетах не потребляє...

Достатку він свого ніколи й сам не знав.

VII

Козацтво просте й значне сего ради

Його, як батька, серцем возлюбили, 

І зельно руйнували весі й гради, 

І деже на вразі під ним ходили", —

Так пузані між себе говорили, 

Обтерши піну медову на вусах.

Держались на ногах з усеї сили

І веселились у чернечих душах, 

Що Конашевича до себе залучили.

VIII

Врата отверзлись... О предивне диво!

Не зрять вони того перед собою, 

Хто грав конем так бучно-горделиво, 

З гетьманською златою булавою.

Над біловласою його главою

Пернатий пишний шлик не красувався;

А за собою він не мав конвою

Гетьманського, що почтом панським звався

І кіньми гордими, й рондами величався.

Перед ними босий старець…

Костур сучковатий;

Ветхе різзє обтріпалось, 

І на латках лати.

За плечима у прояви

Латана торбина;

Під торбиною дугою

Гнеться в діда спина.

Де гетьманська ділась постать, 

Де орлине око, 

Що з Синопу аж до Москви *

Зиркало широко, 

В християн собі і в турків

Здобичі шукало, 

Про козацький хліб насущний

Всюди пантрувало.

Тільки зик зіставсь потужний, 

Що скликав дружини, 

Мов дзвінкий щит харалужний, 

До боїв-руїни.

Із-під рам`я зиком-криком

Босий дід гукає

І чернече мляве серце

Голосом лякає:

"Відчиняйте да впускайте

Грішника страшного, 

Що до пекла вже негайно

Піде огняного!

Відчиняйте: бо ворота

Костуром підважу, 

Потрощу затулу вашу, 

Мов ту брону вражу!

Відчиніте-відомкніте

Церкву ту Велику, 

Що спасатиме нас, грішних, 

Довіку і віку!

Відомкніте да впустіте, 

Щоб я не набрався

Знов гріха, та ще у глибше

Пекло не попався.

Нехай грішник на чудовне

Позирне Успеннє, 

На прибіжище гріховне, 

Від чортяк спасенне.

Та й віддасть Успению клятий

Здобич тяжко-грішну:

З образів московських шати, 

Срібну утвар пишну, 

І червінці, що складали

Люде православні

По церквах, як набігали

Ми, криваво славні, —

Набігали та й не знали, 

Що в гріхи впадали:

Бо Русь Руссю руйнували, 

Москву в пень рубали!"

І до церкви санувитий

Дідуган простує, 

І чернечий дух неситий

Здобич добру чує.

Брязкотять ключі церковні, 

Дід у двері преться, 

І чернече хиже серце

З радощів сміється.

"Чудотворне ти Успеннє! —

Промовляє сивий. —

Сотвори нам во спасеннє

Благодатне диво:

Щоб я вкупі не судився

З клятими ляхами, 

Що в Московщині глумився

З ними над церквами.

Щоб мене несите серце, 

Очі завидющі

І на луп у чужоземця

Руки загребущі

Не втопили у глибокім

Пеклі, як Іуду! 96

О! Рятуй! Тобі оброки

Вічно винен буду". —

"Не сумнись!" — озветься голос

З-за іконостаса...

І в гетьмана в`яне волос, 

Мов у свинопаса.

І лежить він, і Успеннє

Диво показало:

Під його тихе моленнє

Приносу не стало.

Так! Богининому дому

Був угоден принос, 

І Успенію святому

Реве славу крилос.

ДУМА ТРЕТЯ

І

Ревуть баси кондак, неначе з бочки, 

І труситься в старого гайдабури

На голім тілі риззє без сорочки, 

Як дикі струни на п`яній бандурі, 

П`яний він без горілки, по натурі, 

Палкий, завзятий, люто-вихрюватий, 

Мов під сьома печатьми демон бурі

Ненависті дракон огнекрилатий, 

Жадібний день у день палити й руйновати.

II

Сам бог пекельний, він боїться Бога, 

Лютійшого й потужного над нього.

В душі й надія в нього, і тривога...

Жадає раю тихого, святого, 

Боїться пекла, печища страшного, 

Де жизні черв ніколи не вмирає, 

Де огнь сірчаний вічно не вгасає, 

Де Всеблагий вовіки не прощає

І сатана людей о Господі терзає.

ІІІ

"Так, не сумнись! — рече архімандрита

Чудовного Успення Плетенецький. —

Тепер нам воля Вишнього відкрита:

За те, що ти пустошив край турецький, 

Що пліндрував народ невірний шведський, 

До тебе глас Успення промовляє:

Не снидеш в пекло, де тіла мертвецькі

І грішні душі сатана терзає, 

Як суд Всевишнього благий опреділяє.

IV

Теци ще й ко Мовчальнику святому, 

Одкрий йому гріхи твої смиренно

І приобщися світу неземному

В обителі його благословенной.

Во благості своєй неізреченной

Успеніє тебе землі дарами, 

Сріблом і златом угобзить презельно.

І паки возликуєш купно з нами, 

Всечудотвірного Успенія рабами".

V

І грішник босоногий притікає

До сховища Мовчальника святого

І, ниць повергнувшись над ним, віщає, 

Благаючи тепер уже німого:

"Угодниче Творця землі благого!

Ти, що своє замучив мовчки тіло

Для вічного блаженства неземного!

Тепер воно, як сонце, просвітліло

І вірним чудеса премногі сотворило.

VI

До тебе притікаю з упованиєм:

Рятуй мене від прокляття страшного, 

Що я своїм безумним воюваннєм

Од патріарха заслужив святого.

Набравшись в Січі духу огняного, 

Москву рубав я в пень, мов лях невірні;

Не раз попа в огонь метав живого, 

Паливши церкву, наче безувірний

Татарин, турчина-поганця раб покірний.

VII

Накинь на мене яку хоч покуту:

Бо патріарха, з Москви повернувши, 

Рече до мене в привітну минуту, 

На мене якось дивно позирнувши:

"Петро-гетьмане! Християнські душі

На тебе вопіють за кров безвинну, 

Що проливав єси, на все забувши:

На православну землю Україну

І на Московську Русь, по праотцях родину.

VIII

Се на тобі, — рече, — печать я виджу

Того владики, що смиренним духом

Однаково страшусь і ненавиджу...

Ісполнь, — рече, — земля про тебе слухом, 

Но внемлю славі сій смущенним ухом:

За не..." Тут слово праведне порвалось.

Мене мов по голові хто обухом

Заїхав. Все кругом заколихалось

І сам не тямлю, що тогді зо мною сталось.

IX

"Рятуй!" —

І глас із глибини печери, 

Небесний глас таїнственно-понурий

Воззвав, і мовби прочинились двері

У тихий рай для серца гайдабури:

"О гетьмане наш преславний, 

Воїне великий!

Да восхвалить православний

Мир тебе вовіки!

Ти гріхи з себе московські

Здіймеш мов рукою, 

Як потуги запорозькі

Поведеш до бою.

З агарянами лихими, 

З демоном Османом, 

Що задумав над святими

Землями буть паном.

І на Дністер наступає

Лютим фараоном, 

Православний мир лякає

Демонським законом.

Проливав єси річками

В Москві кров безвинну:

Розливай тепер морями

Пасоку невірну.

Як Дніпро зачервоніє

Рівен з берегами, 

З раю на тебе повіє

Дух святий крилами.

Як на морі піна кров`ю

Зашумить-заграє, 

Узриш, як тебе рукою

Божий Син вітає.

Як заплачуть над Босфором

Старці, жени й діти, 

Бог Отець з небесним хором

Славу буде пити.

І вся Тройця цілих три дні

Буде ликувати, 

Як зіллєш в Стамбулі слізьми

І хати, й палати".

Тут, мов по манію волхва, заграли

Під ворітьми святими жоломійки, 

Козацькі коні голосно заржали, 

Заголосили сурмові сопілки.

Перед гетьманом козаки з`явились, 

Гетьманські шати у руках світились.

На старцеві блавати вже сіяють, 

Турецька шаль аж трийчі стан обходить;

Штани широкі жаром червоніють, 

Немов козак в крові по пояс бродить, 

Підкова срібна об підкову б`ється;

По шапці пір`є страусове в`ється.

На плечах лук з сагайдаком; при боці

Дамаський міч молодиком сіяє, 

Червона стьонжка в габовій сорочці

З-під бороди, з-під снігу визирає.

Драконом кінь під ним гривастий в`ється.

Крилатим дідуган тепер здається.

Шугнув з вертепу хитрощів чернечих;

За ним шугнули козаки орлами, 

Мов демони з диявольської печі, 

З печери мороку, олжи, омани.

Баби й діди з дітворою, ховайтесь, 

Під кінські копити не попадайтесь!

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Шумить-гуде наш град первопрестольний, 

Свята руїна Русі і Москви, 

Принада Польщі, старець богомольний

Заможної Волині і Литви, 

Гіркий п`яниця, гайдамака вольний, 

Чудовищна мара без голови, 

Завзяття дикого нечиста сила, 

Що пишний край руїною зробила.

ІІ

Шумить-гуде, мов Дніпрові пороги 97...

Вигукують чубаті козаки, 

Буяючи, мов тури круторогі, 

Варязькі княженецькії бики.

Танцюють по майданах босоногі, 

Закладують останні кажанки.

І похваляються пожакувати

Крамні комори, і шинки, й палати.

ІІІ

"Ні, не жакуймо ні міщан заможних, 

Ні підступних вірмен і жидови, 

Ні господарства по панах вельможних, 

Що набираються ума в ляхви.

Зоставмо се про гайдамак безбожних, 

Що плодяться між темної мужви:

Нас кличе Конашевич воювати

Татар і турків разом пліндрувати".

IV

Так осавули по шинках гукають, 

Що Сагайдашний скрізь порозсилав, 

П`яниць дурне завзяттє зупиняють, 

Мов гребля навесні широкий став...

"Шкода! — п`яниці згорда промовляють. —

Він торбу золота ченцям оддав:

Нехай же каптурі з ним козакують, 

А козаки без грошей не воюють.

V

Тепер Бородовка 98 вже гетьманує:

Бо вивіз в Борщагівку 99 сто бочок

Горілки доброї і всіх частує, 

Хто про сей бенкет має корячок.

І зброю, кажуть, про таких готує, 

Що пропились в шинках до сорочок.

Його грошима наділив Брольницький, 

Посел і старший ранця королівський.

VI

Сей не патякає про гайдамацтво

Та про безбожних, п`яних мужиків, 

А затяга голоту у козацтво, 

Щоб добре перебрати всіх панків:

Бо позаводили, мов та ляхва, пахарство, 

Понастявляли всюди вітряків, 

Нас, козаків, руїнниками лають

В свої о с а д и й в о л і не приймають".

VII

Тогді рекли їм осавули: "Необачні!

Забули, хто водив вас під Синоп, 

І чим здававсь вам лицар Сагандашний, 

Як шарпали ви Кафу й Трапезонт.

До нього й значний купивсь і незначний:

Великий, пишний, славний хороводі

З ним і в Москві ви здобичі набрали:

На осяйну його звізду вповали". —

VIII

"Оце ж на ту звізду вповає й шляхта, —

Відказували гучно козаки, —

Зробила з нього не суддю, а ката, 

Щоб ї й ми зоставляли кадуки *.

У козака стоїть невкрита хата, 

А в панства по шляхах нові шинки, 

І бідолаха тре в них голу спину, 

Не дбаючи про жінку й про дитину.

IX

Були зібрались наші на Вільшанці

Подякувати гарно всім ляхам, 

Що й сала в козака чортма в ковганці, 

А панський скот ганяють по шляхам

У Венгри, в Шльонське 100 жидова-поганці

І живляться з панами пополам

Од німців грішми, винами ситними, 

Коріннєм і товарами крамними.

Х

Хотілось, не вдалось. По-лядськи грався

З козацтвом ваш вельможний пан гетьман:

Він поти прав од панства допевнявся, 

Поки набив дукатами гаман.

Тоді з ляхвою під Москву загнався 101, 

Мов з яничарами татарський хан, 

І чим на лупах добре поживився, 

Тим од гріхів у Лаврі відкупився.

XI

Тепер святий: нехай же йде до неба.

Ми будемо й без нього воювать.

Нам грішного, як ми, гетьмана треба, 

Щоб з ним і в пеклі разом бідувать"... —

"І вам Бородовка, той недотепа, 

Що вміє тільки жида обідрать, 

Тепер любіший став, ніж Сагайдашний?

О роде темний! Роде необачний!"

XII

Так осавули козакам казали

І словом докоряли їм гірким:

"Давно б уже ляхи вас осідлали, 

Коли б не Конаша премудрий син.

Не раз його й до короля ви слали, 

Щоб лагодив те розумом своїм, 

Чого накоїте було міщанам, 

Осадчим, дідичам і всяким станам.

XIII

Гаман червінців... О, брехня мерзенна!

Ніхто сього на світі не видав, 

Щоб Конашевич, ся душа спасенна, 

З козацтвом здобичі не прогуляв.

Тепер же чернь і старшина письменна

Вбачає добре, що про вас він дбав, 

Як патріарсі у всьому піддався, 

Латинців і унітів не злякався.

XIV

Стольці церковні й титули владичні

Віддав без короля ченцям своїм

І благочестіє на віки вічні

Від Потіїв да Рутських охранив". —

"Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, —

Нам нічого робити з ним, с в я т и м", —

Козацтво напідпитку гомоніло, 

Про Конаша вже й слухать не хотіло.

XV

"Коли такі ви, що душі спасенне

І вам, і діткам вашим, і жінкам

Байдужня річ у вас і прославленнє

Святої віри не потрібне вам, 

І патріархове благословенне

Пригідне на щось тільки гетьманам:

Дак вас Петро і ми всі покидаєм

І до царя на службу від`їжджаєм.

XVI

Вже і Косинського добром московським

Цар обсилав 102, а в грамотах своїх

Титулувавсь Черкаським, Запорозьким

І благодітелем церков святих.

Да покумались ви з козацтвом польським

Задля Димитріїв тих підставних 103.

Тепер звелів святий нам патріарха

Шукати на Москві собі монарха". —

XVII

"Шукайте. Ми ж благочестиву віру

Зуміємо й без вас оборонять, 

І не попустим турку-безувіру

Монастирі козацькі руйновать, 

А для науки людям і приміру

У Білій Церкві хочем жида драть.

Там Остророгів жид, рандар багатий, 

Почав Святого Спаса зневажати.

XVIII

Повиколуповав із лоба очі

Для глуму безувірного й сміху

І до долівки гвіздєм серед ночі

Прибив його в оранді у льоху.

Та нагодивсь на це підпарубочий

І батюшці відкрився на духу, 

Що в Спаса сам на грудях бачив рану, 

Пробиті руці й нозі для догану"...

ДУМА ДРУГА

Тут земля загоготіла, 

Наче суд настав останній...

Чутка дивна пролетіла

По руїні православній.

Не було такого дива

І за пращурів великих:

Козакам Пречиста Діва

Помогла на турків диких, 

Що не знають Бога в Тройці

З Богоматір`ю й святими

І в безвірному пророці

Чтять олжу серцями злими.

Золоту галеру, повну

Оксамиту й златоглаву, 

Наші привезли додому

Богородиці на славу.

Безліч їм Пречиста злата

В бесурмен лихих накрала, 

Осліпивши супостата, 

Талярів налапувала.

"Поки сонця, поки світу, 

Буде людям за що пити —

Не вклонятимемось жиду, 

Дуків будемо лупити!"

І безрозумна темнота

До Дніпра прожогом рине, 

Заморочена голота

Прославляє диво дивне.

І ввесь Київ іздригнувся, 

Всі міщане й підзамчане;

Тільки ти чогось надувся, 

Конашевичу-гетьмане!

Спогадав єси про Байду, 

Незабутнього вовіки, 

Про тяжку його досаду

І про жаль його великий.

Не один він з козаками

Показав тобі дорогу

Придонецькими шляхами

Ід` московському порогу.

Спогадав ти й про Остапа 104, 

Запорозького гетьмана, 

Як його скарбова лапа

У Московську Русь погнала.

І самого Наливая, 

Що царем зовуть п`яниці 105, 

Спогадав єси, як злая

Доля мчала ті гряниці, 

"Там, — речеш ти, — центре жизні

Староруської зробилось, 

А в моїй дурній отчизні

Гайдамацтво загніздилось.

І гніздитиметься, поки

Пожари та шарпанина, 

Голод, мір, крові потоки

І повсюдная руїна

Навчать нас в Москву втікати

Від братів своїх коханих, 

Рідним батьком величати, 

Кого дерли гірш поганих…"

І

Сидить один. Вся старшина майнула

Назустріч молодому Кочубею.

Його проміннєм слава обгорнула

І зорявою ризою своєю.

"Се цар новий сердець низькопоклонних.

Тепер ніщо Петро в них Сагайдашний.

Одніс ченцям дві тисячі червоних, 

Козак, в своїй щедроті необачний.

Левко сто тисячей червоних має, 

І всіх киян до себе привертає.

ІІ

А міліони, що козацтво здавна

За приводом Петра напліндрувало, 

В Синопі й Трапезонті здобич славна

І в Кафі — се пиши тепер пропало!

Що Кафа? Забавка нікчемна, марна, 

Козацтво з жарту руки в Кафі гріло.

Велике огнище там про гетьмана, 

Не про козацькі череси горіло.

Тепер Петро не п`є, не бенкетує:

Він душу на Господень суд готує.

ІІІ

Тепер козацтво вже його не любить:

Бо не частує зграї горілками.

Тепер Бородовка їм в труби трубить, 

Що "світ увесь тремтить пред козаками" *, 

І байдуже їм, що для патріарха

Зробив я те, чого вони не сміли:

Нові постали в Русі ієрархи, 

І на стольцях апостольських посіли, 

І Русі Русь простерла братні руки, 

Щоб не було між ними вже розлуки.

IV

Мізерне сміттє! Темні гайдамаки!

Покіль вас мав чим добре трактувати, 

Ви лащились до мене, як собаки:

Тепер — хвостом до іншого махати!

Махайте; я піду Москві служити, 

Гріхи свої мечем покутувати, 

Цареві благовірному годити

І високо наш руський стяг держати.

Знайду й без вас дорогу до Османа:

Султан царського знатиме гетьмана!"

ДУМА ТРЕТЯ

Знов земля загоготіла, 

Мов Дніпро прогнав пороги, 

Наче буря налетіла

На гетьманський кіш убогий, —

На будинок, що був красен

Не углами, пирогами, 

Де козацтво ситих брашен

Наїдалось за столами.

Наїдалось-напивалось

Досхочу, аж до знемоги, 

І танцями вгоноблялось, 

І піснями про пороги;

І про Кафу, про "пучину

Християнських сліз і крові", 

Що зробили там руїну, 

Вічну славу козакові;

І про те, як море врало

Мов ревучими левами

І безодні розверзало

Під козацькими човнами;

І як Юр Святий по хмарах

Грав конем над ними білим, 

Сліпив очі яничарам, 

Додавав козацтву сили *, 

Як "оброки" й обітниці

Козаки на себе клали

І в небесної цариці

У Печорськім роботали...

І

Не буря, гомін, співи голоснії!

Кругом коша-будинку розлягались:

То Кочубею похвали новії

Безкраїм морем гучно хвилювались.

Іде тріумфом лицар між лицарством;

За ним везуть галеру золотую, 

Везуть, танцюють. Навкруги з кобзарством

Ченці співають гурмом трисвятую.

Волів дванадцять пар, всі під стрічками, 

Їх роги вквітчані, як май, квітками.

ІІ

"Стій" — крикне Кочубей.

"Чого стояти? —

Рекли ченці. — Гей, друзі, до Успення!

Галери жде Пречиста Божа Мати, 

Як дару за козацьке визволеннє". —

"Ні, се від мене буде дар герою, 

Що вчив мене, мов сокола, літати

Через пороги по Дніпру й по морю

І на турецькі ринки набігати". —

"О святотатство!.. Вас освободила

Пречиста, преблагословенна Діва, 

ІІ

А ви, в духовній вашій тьмі, готові

Дари її щедрот і благодати

Приносити у принос козакові

І смертного над вічну поскладати!" —

"Пречиста, непорочна Діва... Правда, 

Такої чистоти й не знають люде...

І се, в її ім`я святе, награда

Тому між нами велетневі буде, 

Що вміє силу демонську крушити

І турчина в його крові топити..."

IV

"Ні, дяка не награда! —

Загукали

Ченці, терзаючи з досади ряси. —

Такого ще кощунства не чували

Не тільки козаки, та й свинопаси, 

Щоб непорочною когось назвати, 

Якусь мізерну, бренную людину, 

Що "во гресях родила грішна мати!" 106 —

"Шкода теряти дорогу годину:

До меду ложки вам у нас не буде! —

Відрізав їм Левко. —

Гей! Стіймо, добрі люде!"

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Розчинились у гетьмана

Рундукові двері

Проти тої золотої

Пишної галери.

На рундук, мов голуб, вийшов

Сивий, волохатий.

Се не голуб волохатий —

Велетень крилатий.

Перед ним Левко лицарське

Приклонив коліно:

Так хороброму юнацьке

Серце повеліло.

"Батьку! Привітай малого

Чуру низового, 

Що, було, тобі сідлає

"Лева" вороного *.

Привітай, крилатий орле, 

Козака-понуру *, 

Що, було, тобі на морі

Грає у бандуру.

Під твоїм палким натхненнєм

Я співати вчився, 

За твоїм благословеннєм

З бесурменом бився.

Речі несказанно дивні

Сталися зо мною;

Бо під батьківськими крильми

Я з`учивсь до бою.

І твоя звізда щаслива

Козакам світила, 

Бо не людська. Божа сила

Їх човни водила, 

Духом сили пресвятої

Й та душа горіла, 

Що з турецької неволі

Нас ослобонила.

Се в о н а тобі галеру

З чужини прислала, 

Щоб рука твоя невіру

Тяжко покарала.

Ми ж, стратенці бесурменські, 

Обреклись оброком

Нищити краї турецькі

Під орловим оком.

Тридцять нас братів спряглося

Превеликим горем, 

В побратимстві поклялося

Перед Чорним морем. —

Потіль плавати й літати

По морю й по полю, 

Покіль нас орел крилатий

Водить за собою.

По десятку ми до себе

Невмирак з`єднали *, 

Щоб гетьмана опріч тебе

На войні не знали.

Маєш нас таких три сотні

Як одну людину, 

Що клялись і в преісподню

Лізти до загину.

Заточи гармату, тату, 

На скалу крутую:

Вергай азіату-кату

Нас у пельку злую.

Ми перервемо диханнє

Демону Осману, 

Над усяке дивованнє

Лютому тирану".

І рарогом одинокий

Старець стрепенувся, 

Очі грають, стан високий

Стрімко розігнувся.

Навкруг нього повіз хату

Старшина постала.

Корогов над ним хрещату

І бунчук держала.

Озирнувся, усміхнувся, 

Мовив: "Добре, сину!

Ти до мене пригорнувся

У саму годину.

Гей, коня! Рушати війську!

Порохи й гармати

На дорогу Борщагівську

Зараз виряджати!"

"Не турбуйсь, гетьмане-батьку!

Старшина озвалась, —

Вже Бородавчина зграя

У степи загналась.

В Білій Церкві в Остророга

Корчму спліндрувала, 

Вбила рандара старого, 

Дочок зґвалтувала.

Вбила й пса його, й якогось

Німця-землеміра

І всіх трьох перед порогом

Рядом почепила

Та ще й надпись положила:

"Жид, лях і собака —

Все дияволова жила, 

Віра все однака". —

"Кочубею, синку! Горе!

О гірка година!

Бач, яке гультяйство плодить

Мати Україна?

Козаки! Ми бачим, як ви

Всі попропивались:

Ледве де в кого халяви

Да штани зостались.

Гайда, воле, в Дике Поле 107, 

Воле звірювата!

Покіль знайдем понад морем, 

По заслузі ката.

Вже ваш карб і жида сушить, 

Стоя на пристінку:

Позакладували й душі

Чорту за горілку...

Геть від мене! Я не хочу

Більш гетьманувати...

З трьома сотнями охочих

Буду воювати.

І коли Господь поможе

Довше в світі жити, 

Проти турка буду, може, 

Ще й царю служити.

Буду в нього, мов на чаті, 

Від ляха стояти, 

Татарву в степах жахати, 

Дону пильнувати...

Геть від мене!" — Заридали

Голі чуприндирі

І чубами землю вслали

Гирі-макотирі.

"Батьку! Не карай нас грізно

Під таку годину:

Не засмучуй нашу рідну

Матір Україну!

Ми Бородовку-поганця

У степах піймаєм

І мечем твоїм, як ланця

Хижого, скараєм.

Тільки б ти обмислив штаньми

Нуждену голоту, 

Воюватимеш із нами

У свою охоту.

Чи на вітряному морі, 

Чи на суходолі

Накладати головою

Раді в твоїй волі.

І картай нас, і карай нас:

Ти — наш батько рідний, 

Ти суддя у нас єдиний, 

В суді непохибний". —

"Так і бути, — промовляє

Сагайдашний стиха. —

Більш копи не буде з вами

У поході лиха.

Чури, гов! Порозпрягайте

Волики квітчасті:

Більш не будете рогатих

По долинах пасти.

Мій Левко таку не з жарту

Жертву нам приносить, 

Всіх киян — міщан і шляхту —

На трапезу просить.

Просить їсти хліба-солі

З тридцятьма братами, 

Що спасенний шлюб на морі

Побратимський брали.

І в тім шлюбі перед морем

Руським поклялися, 

Що на смерть великим горем

Бойову спряглися.

Будемо ж бенкетувати, 

В кобзи вигравати, 

І піснями понад хмари

Духа підіймати.

Ой, нехай же кобзи грають, 

Нехай дзвонить слава, 

Нехай чують нас і знають

І Москва, й Варшава!"

Уклонивсь Левко з братами

За хороше слово

І, зітхнувши, до гетьманських

Так гостей промовив:

"Бенкетуйте, любі гості, 

Я з братами мушу

Пожуритись-помолитись

За велику душу.

Що з неволі престрашної

Нас повизволяла

І на турчині помститись

Нам завітувала.

За сей бенкет вона злюці

Жизню заплатила

І навіки мене в тузі, 

У жалю втопила".

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Навіки, так, навіки утопила

Вона тебе, козаченьку, в жалю, —

Не смертю, ні! А тим, що поновила

На чужині любов і жизнь свою.

За матір`ю всепітую молила

Вселити їх у рідному раю, 

А за царем скрізь по світах літала

І мислями квітки ума зривала.

ІІ

Не знай про се... Сумуй, молись богам, 

Лежи крижем, розп`явшись, серед церкви

І надихай в серця своїм братам

Невидані заупокійні жертви.

Задай таку роботу козакам, 

Щоб кидались у домовинах мертві.

Молись, лютуй і помстою кипи, 

Турещину в людській крові топи.

III

Не знай... Коли ж дознаєшся, козаче, 

То бурний дух твій полом`єм ригне, 

Гарматою твоє палке-гаряче

Розірветься, всю землю струсоне, 

І сатана у тартарі заплаче, 

Як про твою кончину спом`яне:

Бо мусить з три десятки років ждати, 

Щоб виявивсь такий козак завзятий.

IV — Х

— — — — — — — — — — — — — —

ДУМА ДРУГА

Над Босфором ніч солодким

Ароматом дише;

По садах не віє вітром, 

Листєм не колише.

І не дише, й не колише

Листочка злегенька, 

Бо заслухалась темненька

Співів соловейка.

Зазирає в тихі води

Божими очами

Небо, сповнене огнями, 

Дивними дивами.

На небесні дивні твори

Очі задивились, 

Думки в глибоченнім [морі]

Тихих зір втопились.

Пахощі солодкі й співи

Серце д` серцю клонять, —

Не словами, цілуваннєм

Любощі говорять;

А дівочі чисті очі, 

Тихі, одинокі, 

Задивились серед ночі

На дива високі.

Обізветься з свого ложа

До дочки матуся:

"Що ти робиш, серце доню?" —

"Богові молюся". —

"Як! Без образа й поклона, 

Без хреста святого?" —

"Я з балкона, як з амбона, 

Бачу, мамо. Бога, 

І в храму моїм сердечнім

Перед ним хилюся

Безначальнім, безконечнім", —

Прорекла Маруся.

"Доню, серце! Ти говориш

Мов не християнка:

Ти якогось Бога твориш, 

Наче, — тьфу! — поганка". —

"Не творю: передо мною

Всемогущий сяє, 

Серце й розум пресвятою

Думкою сповняє.

Тільки берег океану

Зорявого бачу, —

І щаслива, і мов тану, 

І в восторзі плачу.

І молилась би й не вмію..." —

"Чудотворний лику! і

Одверни від неї мрію

Бесурменську дику!" —

"О, не вмію!.. Коли б гуслі

З моря й гір зробити

І на них не струни, думи

Серця почепити, 

І зефіровими 108 крильми

В них зарокотати, —

Може, й я б тогді зуміла

Глас до Бога зняти...

Молючись, тепер німую..." —

"З нами хресна сила!" —

"Тільки тихим серцем чую

Херувимські крила, 

Що на мене ніби з раю

Пахощами віють...

Вгору руки простираю

А уста німіють". —

"Бачу, доню! Це все роблять

Із царем розмови

На тій башті безголовій, 

Що хіба орлові

Із-за хмар туди спускатись

Та сові з півночі

Звідти хижі витріщати

Невсипущі очі.

Я казала: "Не дивися, 

Доню, в мідні труби;

Не дивися, доню, бійся

Розумові згуби". —

"То не зорі, людські душі

Попід небом сяють, 

І котру Господь потушить —

На землі згасають.

Зорі ті не нам лічити, 

Як і засвітити, 

То шкода того й вчитись

Господа гнівити.

Бо й за те (сама се знаєш)

Всеблагий накаже, 

Як хто пучкою на місяць

Чи на зорю вкаже.

Се все цар-невіра робить, 

Він тебе від Бога!

Одвертає, від закону

Нашого святого". —

"Ні, матусю! Він до Бога

Душу привертає:

Просторою" його чертога

Розуму являє.

Я сліпа була, не знала, 

Що за храм великий

Без конця і без начала

В міріяд владики.

І глуха: не чула хору

Сфер небесних вічних, 

Горньої музики твору

Мислей передвічних.

Бог тепер мені відкрився, 

Бо розпалась луда

На очах, і він явився

В невимовних чудах.

Бачу, мамо, чом те серце

Лютості не знає, 

Що в нас азіятом зветься, —

Любить і прощає.

Розумію, мамо, й диво

Над дива чудовне, 

Що в гніву мені явило

Всепрощеннє повне.

Що, кохаючи, коханнє

Давнє зрозуміло

І, ревнуючи, прощаннє

Козаку простило". —

"Доню, доню! Що ти кажеш?

Чи твої се речі?" —

"О, мої! Се вже не марні

Видумки чернечі.

Се той світ, що на Сінаї

Людям засвітився, 

В галілейськім тихім краї

Рибалкам одкрився, 

Від пророка до пророка

Вічно переходить:

Ним одна душа висока

Другу душу водить...

Ним і я воджуся, мамо, —

Духом жизні чистим;

Тихий світ од світу править

Серцем норовистим.

Я під ноги козакові

Деспота послала, 

Ворогу його любові

Знак подарувала;

В деспоті тепер вбачаю

Знов звізду Востока

І душею в нім вітаю

Нового пророка."

Устає з постелі мати, 

Ніби з домовини, 

І страшна, мов дух проклятий, 

Суне до дитини.

"Дочко! Се ж мені не сниться, 

Се я справді чую

Від тебе хулу на Бога!

О! В годину злую

Я гадюку породила, 

І благословила, 

І хрещеннєм первородний

Гріх із тебе змила!" —

"Мамо! Зоре ясна!.." —

"Ні, вже

Годі нам ясніти!

Погасаймо, дочко, гиньмо

В темряві кромішній!"

Проклинає тебе мати, 

Лежа в домовині...

О, як гірко помирати

На чужій чужині!

Та не діждеш парубоцький

Чесний вік скаляти, 

Рутвяний вінок дівоцький

Турчину віддати!

Ні, сього не буде, доню!

Непорочна згаснеш:

Об каміннє головою

Розіб`єшся й заснеш...

Падай!.." —

І ножака блиснув

Проти зір, і очі, 

Від ножа лютіші, світять

В сутемряві ночі.

"Се я, доню, на безвір`ї

Про случай купила, 

Коли б розум твій згубила

Демонова сила.

Чуло серце... Падай, доню!

Я тобі казала, 

Щоб ти демонському кодлу

Віри не діймала;

Щоб ти злого католицтва, 

Аріан проклятих, 

Лютерського єретицтва 109

І кальвін завзятих 110

Не пускала в ті покої, 

Де святії лики

Світом істини святої

Гонять морок дикий".

І гадюками-очима

Доню скаменила:

Матерньої злоби сила —

Найлютіша сила.

Та не важиться рукою

Рідну кров пролити:

Об каміннє головою

Хоче доню вбити.

Та ножака, як зміюка, 

Серця сам шукає

І концем холодним в груди

Мов жолом торкає.

"Падай! Не христись! Пречиста

Чула злющі речі:

Віра про ввесь світ єдина —

Видумки чернечі..."

Ще хвилинка, і страшенне б

Діло совершилось, 

Та дівчат і баб на лемент

Із півсотні збіглось.

Ухопили, мов сковали

Костянії руки;

Тільки патли дибки стали, 

Мов живі гадюки;

А Медузи 111 злющі очі

В підлоб`ї склепились, 

В судоргах пекельних щоки

І вуста скривились.

Обомліла й заніміла, 

Нерухома стала...

Як над мертвою, над нею

Сирота ридала.

ДУМА ТРЕТЯ

Знов тихо-тихенько на пишнім Босфорі...

Співають щось дивне в садах солов`ї, 

Щось дивне говорять, жахтіючи, зорі

І сльози сирітські, Марусю, твої.

Говорять сирітські про жизнь безконечну:

Не вбити живущу ані задушить

Вселенського твору частину предвічну, 

Що сяє й палає, горить і кипить.

Говорять про образ царя і пророка, 

Такого, як славні Давид 112, Соломон, 

Що в темнім лукавстві сліпого Востока

Зробили світилом сердечним Сіон.

"Ґирлиґою пас ти з нагаями вівці, 

Пасеш нині берлом народи й царі:

Татаре, й слав`яне, і кельти, і німці, 

Се все в тебе слуги, піддані твої.

В темноті лукаві, в сліпоті криваві, 

Гризуться завзято, мов пси за маслак

Од них народився, в їх віру хрестився

Народів бич лютий, сіпака козак"...

І порвались думи-суми

Про свій край коханий, 

Де козак людей юртує, 

Темний, хижий, п`яний.

Інші думи, інші співи

В серці заспівали, —

Ті, що серце їй щасливе

Потай чарували.

Як вона в царській світлиці, 

Названій всесвітній, 

Слухала, як слід цариці, 

Гімни ті завітні, —

Що з Давида славних часів, 

З часів Соломона

Пронеслись по всій вселенній

З віщого Сіона...

І се в середеньку озвалось, 

Мов струна тихенька, 

Що гарніш усіх співала

Бранка молоденька:

"Чую-чую любий голос:

Ой се ж в і н біжить по горах, 

В і н се скаче по узгір`ях!

Милий мій — мов олень в полі, 

Мов сугак на вольній волі 113..."

Справді ж бо хтось під балконом, 

Під величним тим амбоном, 

Тупотів, мов олень в полі, 

Мов сугак на вольній волі.

Се був в і н, що в серці в нього

Те ж саме тогді співалось, 

І подав їй голос словом, 

Що колись їй сподобалось, 

І в тім слові, в любій мові

Невимовне виявлялось:

"Що се, що серед пустині

Димовим стеблом знялося, 

Миррою кругом вінуло, 

Пахощами розлилося?"

Пісень до неї пісня обізвалась 114

З холодного каміння, де б валялась

Вона, цвіт жизні, трупом бездиханним, 

Коли б своїм царським чолом, вінчанням

Наукою, не дбав він повсякденно

Про неї... Знав-бо добре, як злиденно

В землі кривавій Бога розуміють, 

Як люде там косніють, туманіють...

І

І носив у серці мовчки

День у день тривогу

Та молився духом бодрим

Просвіщення Богу, 

Щоб хранив йому велику

Душу на підмогу.

II

Ендеру-ага, придворний

Комендант, зробився

За дбайливість трьохбунчужним, 

Високо підбився

Вгору місяцем, мов сонце

Золотом облився.

III

Як почув від нього в тайні

Що Хасеки жива, 

Наробив Осман риданнєм

У сералі дива, 

І була тогді година

Про всіх слуг щаслива.

IV

Як летить до струм`я олень, 

Як сугак на волю, 

Полетів Осман, мов крильми, 

Із своїх покоїв

І припав аж до каміння

Білою чалмою.

Ніколи ще чалма каліфа не схилялась *

У ноги женщині, ніколи голова

Царя, що всій землі закон його слова, 

І перед звіздами небес не принижалась.

Так, він тебе в свідителі зове, 

О світе любої звізди Альдебарана 115!

Що тільки милою і дише, і живе

Після святих словес небесного Корана.

І радощі, й печаль з одної чаші п`є:

Сміється серцем він, очима сльози ллє.

І мов ангельськая сила

Понад ним сяйнула, 

І чутку природу дивно, 

Як струну здвигнула.

Гляне — чиста райська пери

Перед ним сіяє, 

Мов од лютої химери

З неба охраняє.

Простягла з небес на землю

Чисті руки-крила

І мовчала: бо за неї

Постать говорила.

Німували. Око в око

Зорями дивилось;

Тихо, тихо і високо

В грудях серце билось.

І рече Маруся: "Царю!

Я одна під небом

Між двома противностями —

Раєм і еребом.

Ти мій рай, едем пресвітлий, 

Праведная сило!

Сяєво твоє спасенне

Інший світ затмило.

Царю! Я твоя навіки, 

Нехай знають люде, 

І твій Бог, творець великий, 

Моїм Богом буде.

І коли б уся вселенна

З зорями-світами

Опинилась, як підніжок, 

В мене під ногами, —

За твоє одно диханнє

Я віддам вселенну, 

І на вічне бідуваннє

Нізийду в геєну.

Нарізно не знаю раю, 

Господа не маю, 

До колін твоїх рабою

Низько припадаю".

Не схиливсь Осман до неї;

Тихою рукою

Дав їй знак, як цар всесвітній

З висоти престолу:

"Ти, раба, — рече, — й Османа

Вище всіх возносиш

Земнородних: бо не рабство, 

Рай йому приносиш.

Я вступлю в моє владицтво

Мудрим Соломоном:

Не дозволю пері жити

З матір`ю-драконом.

Вже її несуть носилки

До попа в гостину:

Нехай молитвами лічить

Біса, не людину.

Охраняти світло жизні

Більше ока мушу:

Бо ножака погубив би

Твою й мою душу".

І схилився по сім слові, 

Мов дуб до берези, 

І в розмові, і в любові

Пламенно тверезий.

Не світіте, ясні зорі!

Солов`ї, німуйте!

Душ блаженно-чисті хори, 

В небесах ликуйте!


ПРИМІТКИ

90 Лойола Ігнатій (бл. 1491—1556) — іспанський теолог, засновник у 1534 р. ордену єзуїтів — католицького чернечого ордену "Товариства Ісуса" для боротьби проти Реформації і за зміцнення папської влади. Його девіз: "Мета виправдовує засоби".

91 Псальмист. — Йдеться про царя Давида, якого вважають автором "Псалтиря" або "Книги псалмів" (Старші Заповіт). У той же час ряд псалмів явно пізнішого походження.

92 ...по Десні й Супою... — Десна — річка на Україні і в Росії, ліва притока Дніпра. Супій — річка у Київській і Черкаській областях, ліва притока Дніпра.

93 Лико Семен (Симеон) — похований в Успенській церкві Києво-Печерської лаври. Єпітафія йому датована 1621 р., надрукована А. Кальнофойським у його книжці "Feratourgema" (1638), с. 43—44.

94 ...у Великій церкві спати вклався... — Йдеться про Успенський собор, найвідомішу будівлю Києво-Печерської лаври, її головний храм. Збудований у 1073—1078 pp., реставрований у 1723—1729 pp. Був місцем поховання визначних людей. Знищений в 1941 р.

95 ...Зевесів грім...— У давньогрецькій міфології Зевс звався також Громовержцем.

96 ...втопили у глибокім Пеклі, як Іуду! — Після відомої зради Ісуса Христа Іуда Іскаріот, один із апостолів, повісився. Він був проклятий Богом, як і кожен, хто повісився на дереві

97 Дніпрові пороги — виходи гранітів, гнейсів та інших порід українського кристалічного щита між містами Дніпропетровськом і Запоріжжям. Свого часу було дев`ять порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовницький, Будило, Лишній і Вільний. У Дніпровських плавнях нижче порогів на початку XVI ст. виникла Запорозька Січ.

98 Бородавка (Бородовка, Неродич) Яків (?—1621)—гетьман запорізького козацтва, обраний наприкінці 1619 р. виписними і нереєстровими козаками. В 1620 р. Бородавку було позбавлено гетьманства, а гетьманом став П. Сагайдачний. В 1621 р. командував сорокатисячннм козацьким військом під час Хотинської війни. Закутого в кайдани Бородавку невдовзі було страчено під Хотином. У літописах зазначено, що це була кара за напади на панські маєтки.

99 Борщагівка — тепер село Погребищенського району Вінницької області, розташоване на притоці р. Росі р. Оріховатці.



 1620 — 1621 рр.




Рекомендуємо також:

100 Шльонськ — Сілезія. Історична слов`янська область у верхній та середній течії р. Одри (Одер). З 1526 р. переважну частину Сілезії захопила Австрія, після 1740—1748 pp.— Пруссія. Тепер частина Сілезії належить Польщі, частина Чехо-Словаччині.
101 ...з ляхвою під Москву загнався... — Йдеться про похід запорозьких козаків під проводом П. Сагайдачного і польської армії королевича Владислава в Росію (1618 р.).
102 ...Косинського добром московським Цар обсилав...— Куліш має на увазі стосунки ватажка повсталих козаків К. Косинського (? — 1593) із російським царем Федором Івановичем у 1593 р.
103 Задля Димитріїв тих підставних. — Під іменем Дмитрія Івановича (1582—1591), сина царя Івана IV Васильовича, який загадково загинув в Угличі, діяли самозванці Лжедмитрій І (? — 1606) і Лжедмитрій II (? — 1610). Лжедмитрій І протягом 1605—1606 pp. був російським царем. Убитий під час повстання в Москві. Лжедмитрій II видавав себе за російського царя, який нібито врятувався під час повстання 1606 р. В 1608 р. окупував с. Тушино, звідки робив спроби захопити Москву. Наприкінці 1609 в. втік до Калуги, де невдовзі був убитий.
104 Спогадав ти й про Остапа... — Очевидно, йдеться про київського і черкаського старосту Остапа (Євстахія) Дашкевича (? — 1535). Разом з кримськими татарами організував два походи на землі Російської держави. Історична традиція хибно вважала його першим козацьким гетьманом.
105 І самого Наливая, Що царем зовуть п`яниці... — Як пише І. Франко, "при кінці XVI ст. [...] в уяві польської шляхти явився претендент на українську корону в особі хороброго вояка та козацького ватажка Семена Наливайка. До його смерті [...] розійшла серед польської шляхти легенда, де він за життя велів звати себе "царем Наливаєм" і що його перед смертю посаджено на розпаленого залізного коня, а на голову вложено розпалену залізну корону (по іншій версії після такої коронації спалено в мідянім биці)" (Франко І. Зібр. творів: У 50 т.— К., 1984.— Т. 42.— С. 176). Там же Франко говорить про наявність уже в Наливайка ідеї самостійної Української держави. В той же час Франко справедливо висловлює сумнів щодо справжності таких пісень про Наливайка, пов`язуючи це із явно літературним походженням ряду пісень у зібранні Срезневського. Як зазначає упорядник тому творів І. Франка М. Яценко, про С. Наливайка все ж були складені народні пісні і посилається на "Запорожскую старину" І. Срезневського (Див.: Там же.— С. 520).
106 ..."во гресях родила грішна мати!" — Вислів із п`ятдесятого псалма (Книга псалмів), християнської щоденної молитви.
107 Дике Поле — історична територія між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Десни і Дніпра. Назва виникла у XVI ст., коли селяни почали переселятися в пониззя Дніпра і на Дон, де оголошували себе вільними козаками, впроваджували власне самоуправління, будували укріплені лінії.
108 Зефір — у давньогрецькій міфології син Астрея й Еос, брат Борея й Нота, бог західного вітру.
109 Лютерського єретицтва... — Мартін Лютер (1483—1546) — діяч Реформації в Німеччині, основоположник лютеранства Виступив проти торгівлі індульгенціями. Основним догматом лютеранства є положення про спасіння душі через особисту віру (без посередництва духовенства). Лютерани об`єднуються в національні євангелістські церкви, які входять до складу Всесвітньої лютеранської федерації (з 1947 р.).
110 І кальвін завзятих... — Маються на увазі учні і послідовники Жана Кальвіна (1509—1564),—діяча Реформації, засновника кальвінізму. Кальвін відзначався фанатичною нетерпимістю до противників свого вчення. Його діяльність сприяла поширенню протестантизму. В основі кальвінізму лежить догмат про "абсолютне напередвизначення" Богом людської долі ще до створення світу. Існує в трьох формах: реформатство, пресвітеріанство, конгрегаціоналізм. Поширений головним чином в англомовних країнах.
111 Медуза — у давньогрецькій міфології найжахливіша з трьох горгон (крилатих жінок-страховищ), погляд яких усе живе обертав у камінь. Серед них лише Медуза була смертною: Персей відрубав їй голову і віддав Афіні. З крові (чи тулуба) Медузи народився крилатий кінь Пегас.
112 Давид — цар Ізраїльсько-Іудейської держави в Х ст. до н. е. Наділений рисами епічного героя. Виходець із міста Віфлеєма, молодший син Ієсея (із коліна Іуди), пастух. У бою переміг великана-філістимляна із Гата (Гефа) Голіафа. Батько Соломона.
113 Мов сугак на вольній волі... — Тут і через строфу цитата із відповідно другого і третього днів "древнего брачного торжества" із твору П. Куліша "Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми".
114 Пісень до неї пісня обізвалась... — Куліш має на увазі "Пісню пісень" ("Пісню над піснями") — одну із книг Старого Заповіту.
115 Альдебаран — зірка першої величини в сузір`ї Бика, має ясно-червоне світло. Араби називали Альдебаран Абенезра, греки — Лампадіас чи Гіпохирос. Вважають, що ця зірка тотожна із духом Таштер в індусів, від якого залежить весняне рівнодення.



Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Пантелеймон Куліш

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо