Вінок сонетів
Безмовність це душа речей
Пролог
Вже написав сонетів я чимало.
Мені б це у віночок заплести…
У мене все часу не вистачало,
з Евтерпою до злагоди дійти
не міг ніяк, відносилась зухвало
сама по серед буднів марноти,
та на думки мої відповідала,
немов глузуючи із висоти.
Хоча безмовність – це душа речей,
служіння муз не терпить суєти.
Червона квітка впала на плече,
вона і вибачалась і прощала.
Почув я пісню ангела згори:
як маєш що казати – говори.
1 Дежавю
Вже написав сонетів я чимало,
але в потоці стомлених людей
мене раптово відчуття спіткало,
я потім згадуватиму той день.
Був день, як день. Ніщо не віщувало
в осінніх буднях дивного ніде,
та ніби скористався я порталом:
та сама мить, так само люд іде,
але в цю мить чомусь мені здалося,
ну ось таке цікаве déjà vu,
що вже моє майбутнє відбулося.
Я впевнений, навіть ім`я назву,
з ким мені поряд по життю іти.
Мені б це у віночок заплести.
2 Гра в сніжки
Мені б це у віночок заплести –
сніжинки, що посипали під ранок.
Від ранку ще не перестав іти
цей сніг (це добре), вогкий (це погано).
Ми місимо його – і я і ти –
похмурий я, весела ти, кохана.
Летить до мене кулька чистоти –
сніжок, його ти кинула неждано.
За гріх навіяної самоти,
мов ангел, ти караєш бездоганно.
В житті у нас по всякому бувало,
вклоняюся тобі за цей урок.
У відповідь зліпити свій сніжок,
у мене все часу̀ не вистачало.
3 Море
У мене все часу̀ не вистачало.
дивитися на море біля шхер.
Як у печери море запливало,
а потім виринало із печер.
А то, було, що лагідне тепер
воно маленьку мушлю колихало.
Здавалося, що цілий світ завмер
у спокої і що його замало.
Кому набрид щоденний шум і гам,
вам, хто в роботі притомився зором,
сам Бог велів навідатись сюди.
Безмежне море спокій дасть очам.
Під музику, що напливає морем,
з Евтерпою до злагоди дійти…
4 Концерт для фортепіано
З Евтерпою до злагоди дійти
не міг ніяк про таємничо звиті
в гаю оман, у місячному світлі
кленові дрібно списані листи.
В них образи продовжують цвісти
у павутину місяця повиті.
Менади линуть в них у верховітті
і десять їх на клавішах метких.
Смарагдами зап’ястя наздогнала
краса дівоча чистої води,
на чорне з білого перелітала.
Долоні легкі, наче опахала,
лишали на серцях людських сліди –
не міг до них відноситись недбало.
5 Вірші
Не міг до них відноситись недбало –
я їх повторюав у напівсні,
Лише для них уваги вистачало –
рядкам перегорілим у вогні.
Так радісно з туману виявляло
натхнення їх появу в тишині
і серце ритми радісно вітало.
Ця мука й захват дорогі мені.
Хто знає, як з тижневого запою,
немов поранений посеред бою,
я розкидав розірвані листи.
Та вірші я люблю, любов зростає:
так матір хворих діток обіймає,
сама, по серед буднів марнотѝ.
6 Комета
Сама, по серед буднів марнотѝ,
крізь вищі сфери мерехтливий жар,
грядучих бур досягнення мети,
зловісного неспокою пульсар
в собі несе. Нехай тремтять світи,
в ній бачать меч грядучих людству кар.
Від краю світової мерзлоти
вона летить до сонця, як Ікар.
Вона у всій красі … і вже – немає:
парабола від сонця повертає
у холод, у ніщо, у вічну тьму.
Закон життя. Скоряючись йому
«До зустрічі» – вона людей вітала
та на думки мої відповідала.
7 Лезо Оккама
Так на думки мої відповідала:
«Я лезом Оккама січу життя.
Сердечну складність ним повідрізала,
і зорепад, і бід передчуття.
Каменепад гравітаційна стала
вдягає у красиві поняття.
Відрізую повільно під лекала
кохання зраджене, без каяття.
Та в господині мідної гори,
я бачу, знову хвостик відростає:
моє, чомусь, кохання не вмирає…
О, серце, дотерпи ще до пори,
допоки на життя поглянеш ти,
немов глузуючи, і з висоти».
8 Тінь
Немов глузуючи із висоти
дивлюсь: тінь стелиться, повзе неначе.
Під сонцем легко їй мене знайти:
глуха все чує, без очей все баче.
Та й сам я тінь призначений повзти,
хмаринкою стривожено маячу.
Іду за тим, кому мене вести,
сам по собі нічого я не значу.
Чи тінь я ангела, котрий над нами –
тінь деміурга і його світами
безмовно йде й від нього не втече?
І, може, хтось моєї тіні тінню,
також у сумнівах під височінню,
хоча Безмовність – це душа речей?
9 Ноктюрн
Хоча Безмовність – це душа речей,
спокон віків – священна таємниця –
вона від нас у тінь біжить з очей,
пасує їй вечірня багряниця.
Від неї спека денна не пече.
Вночі для нас вона бальзамом сниться.
Нічна Безмовність – це душа речей,
спокон віків – священна таємниця.
Їй місце, де в гаю струмок тече
і в ньому стежка місячна сріблиться,
чи у косі, що впавши на плече,
чекає рук моїх, щоб розплестися.
Безмовності мовчання освяти –
служіння муз не терпить суєти.
10 Служіння муз
Служіння муз не терпить суєти,
воно, як дощ, що на часи в You Tube
захоплює і ти уже не ти
і релаксуєш під гіпнозні хлюпи,
що краплями спадають з висоти.
Коштовнішої ласки не знайти,
коли до вух шепочуть тихо губи:
служіння муз не терпить суєти.
У снах ти наяву, тому тремти
в чеканні рим, які, немов суккуби,
зваблѝво виринають з темноти
і заставляють серце бити в груди.
Завмерло все, рікою мить стече,
червона квітка впала на плече.
11 Ліліт
Червона квітка впала на плече.
Ліліт. Чаклунка. Жінка вічно мила.
Вогонь її волосся – обпече,
немов з вулкану магми ніжна хвиля.
Світ постарів, красуня залишила
свій образ юним. Поглядом очей
її жіночості магічна сила
захоплює і жоден не втече.
Ця жінка – дана людям, як принада.
І кожного хто потрапляв до саду
вона їх поцілунком до ладу,
кривавим маком-квіткою вінчала,
являючи на світ свою біду,
вона і вибачалась і прощала.
12 Надщерблений
Вона і вибачалась і прощала,
зима вночі – так лагідно-гірка…
Дзвіниця благовістом пролунала
і спогадами вкрилася ріка.
І ватра яскравіше запалала,
впізнаючѝ старого вояка.
Він розповів: «Коли душа співала,
коли міцною ще була рука
я слухав дзвін, але не стало мрій
в боях надщербленій душі моїй.
Не відкликався переможним дзвонам
я зранений на мертвих тіл горі.
Церковним не підлеглий вже канонам
почув я пісню ангела вгорі.
13 Норманському формату
Почув я пісню ангела згори.
«Мир тобі земле, мир вам, люди добрі
і злим бажаю доброї пори,
мир вам, засліплені, в бою хоробрі,
мир вам, котрим в серцях вогонь горить.
Для неба всі ми вільні в своїй долі,
не нам судить і ближнього корить.
Миріться люди, мир вам, люди добрі.
Усі ми – душі, винні і невинні.
Я славлю день у сонячнім промінні,
як славлю уночі зірки вгорі.
Вже час настав для грішної юдолі
і навіть, якщо чують душі кволі,
як маєш, що казати – говори.»
14 Епілог
«Як маєш, що казати – говори» –
дозволила поблажливо Евтерпа.
Сів за вінок вечірньої пори,
під ранок закінчив. Рука затерпла.
І сили вже не ті і вже старий,
та зігрівала руку думка тепла,
можливо хтось погляне догори
і музі до вподоби стане жертва,
що сплетена в ясну пору̀ весня̀ну,
під шепіт трав, під лопотіння листя;
в лісах, в садах, в полях, в річках, в теплицях
вінок зібрав, як час його настанув:
на клумбі безліч квіт повиростало,
вже написав сонетів я чимало.
31.10.2019р.
