02.11.2019 10:44
Без обмежень
8 views
Rating 0 | 0 users
 © Куліш Пантелеймон

Маруся Богуславка

Пісня 13

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Премудрість в нужденній, убогій долі

Проміж людьми рідка: се диво з див;

Ще ж рідша боротьба своєї волі

Проміж земних, мовляв, богів-царів.

Ся боротьба в душі в царя Османа

Робила з нього то раба, то пана:

На царстві бо т и м був, чим і в орді:

Знав і покору, і тяжкі труди.

II

Потомок Магомета, що питався

Ввесь вік фініками та молоком, 

На троні він розкошам не віддався, 

Не туманив ума свого вином;

Його рука за всяку працю бралась, 

Душа — в великих задумах кохалась.

Не забавлявся царственним жезлом, 

Алкав наук ненаситним умом.

Ill

Щасливий, хто, як наш Петро Великий 116, 

І вмерши, над тим царством царював, 

Де варварства старого мотлох дикий

На нього, мов на ворога, вставав, —

Хто, як Велика наша Катерина * 117, 

Царської мудрості жива картина, 

Своїм талантом надихає людей

Про нужду і біду грядущих дней.

IV

Не мав Осман создательної сили, 

Як той, хто в царство дух новий вдихав

І древню славу, як мерця з могили, 

В серцях свого народу воскрешав.

Йому юрма потужна не корилась, 

Дарма, що низько перед ним хилилась.

Серед гаремників стояв один, 

Як дерево живе серед руїн.

V

Мов гади, вороги в клубок звилися, 

Позлазившись із темрявих кутків, 

Тихцем труїти царство завзялися, 

Мов серце, повне втаєних гріхів...

Приліз і до попа мулла серальський, 

Так званий в світі духовник султансысий, —

До сербина, жерця сліпих слов`ян, 

Під християнським іменем поган.

VI

Піп жив на одшибі, немов авулом;

Мав темний, бо густий, мов гай, садок, 

Обведений кругом високим муром.

Туди пробравсь, у змові з ним, пророк

Страшного всім "безбожникам" Аллаха, 

Небесного й земного падишаха, 

Що правовірним їх в ярмо віддав, 

Як Магомет в Медину ще втікав 118.

VII

Та мусив на той час мулла забути, 

Як тяжко він "поганців" проклинав:

Призначеної тайкома минути

Нетерпеливим серцем дожидав

І, як побачив попадю стареньку, 

Невірної Хасеки рідну неньку, 

В розмові тихій із її попом

Оддав їй честь рукою і чолом.

VIII

Рече: "Паньматко! Ти ножа купила

Про безувірку, про свою дочку.

Тебе Всевишнього натхнула сила, 

Безвірство ї х і нам не до смаку:

І нашу, й вашу віру в д в о х руйнують, 

Із нами й вами рівно ворогують, 

Умом і серцем в один дух злились, 

Нечистому служити завзялись".

IX

Стара за білі пакоси вхопилась, 

Що з-під очіпка вибились, мов сніг, 

На жмут волосся вирваний дивилась, 

З плачем у неї лився злющий сміх.

"О! Дайте під сі пазурі султана, 

Кривавого на християн тирана!

Я в серце десятьма йому ввоп`юсь"

Сама — до тху отрутою візьмусь!"

Х

Мулла з попом на неї позирали, 

І серце радощами в них росло, 

Що з божевільної її печалі

Таке страшенне виростало зло.

"Ся не злякається, — шептали стиха, —

Найгіршого з-між лих нелюдських лиха.

Хоч на хресті скаженну розпинай, 

Хоч на гаку залізному чіпляй". —

XI

"Ножа купила, — знов той до старої, —

Но се знаряддє у твоїй руці

Пошкодило всім русинкам з тобою, 

А волі не дало твоїй дочці". —

"їй воля тільки смерть! — рече завзята. —

Смерть, тільки смерть спасе її від ката, 

Що очі золотом їй засліпив, 

Обіцянками серце підкупив.

XII

Всезнание обіцяв диявол Єві, 

Як замутив їй розум у раю 119

Звиваючись на тім запретнім древі:

Всезнанием сей вловив дочку мою". —

"Так, нене, — піп собі промовив стиха, —

Всезнаннє — се почин і корінь лиха, 

Що всю вселенну древле обняло, 

Гріх, і проклін, і смерть нам принесло". —

XIII

"Бог дав нам світ, — озвавсь тоді сповідник

Султанський, — а диявол дав нам тьму.

Оце ж і шепче з пекла проповідник

Про Божий світ мізерному уму;

А наш мізерний ум, немов та риба, 

Хапає вудку за кришеник хліба, 

За ту принаду... Так Сатанаїл 120

Вловляє грішні душі в Бога сил!

XIV

Вловив лукавий і мого Османа.

Тепер йому байдуже про всіх мул, 

Про всіх імамів з Мекки й Туркестана:

Нас повернув у мотлох, ув огул.

Боговідступні лютри да латинці, 

Оце його і гості, й побратимці, 

Що забувають Бога для наук, 

Сміються й з раю, й з безконечних мук.

XV

Іде войною проти Лехистана, 

А в нього, нене, на умі не те:

Його морочить думка окаянна —

І в нас, і в вас зневажити святе:

"З кайданів мушу розум розкувати

І кожній вірі право рівне дати.

Нема ж бо й Бога, тільки розум єсть:

У розумі і слава наша й честь".

XVI

Рятуймо ж, нене, предківщину любу, 

Як турчин, сербин, так і сам козак!

Одна дорога нам через цю згубу, 

Один про всіх спасенний, славний шлях!

Нехай іде народи воювати, 

З неволі їх, мовляли, визволяти, 

А ми зробімо, щоб він там поліг, 

Щоб зникнув, як із гір весною сніг!"

XVII

"Зробімо, — миркнула, — та як зробити?"

"Ось слухай, нене: ми вже знаєм як.

Від Цареграду шлях до вас не битий, 

Та й не короткий, кажуть люде, шлях.

На довгій ниві й на віку буває

Всього з людиною. Нехай вповає

Наш безувір на долю, що йому

Всміхається, прегордому уму.

XVIII

Ми ж із попом-письменником смиренно, 

Як повелів закон і вам, і нам, 

Сю зміркували річ, і повсякденно

Мольби возносим к Божим небесам, 

Щоб світ був світом, тьма зісталась тьмою, 

І щоб такою клятою войною

Безбожник нас під нозі не подав

Тому, хто й древле проти світу встав.

XIX

Мольби мольбами, нене... Ти се знаєш

І на собі, що лоба натовкла

Поклонами доземними, та й чаєш

Від рук л ю д с ь к и х рятунку і добра...

Мольби мольбами, а рука рукою.

Зорудуєм против обох войною, 

Против обох обернемо той міч, 

Що хоче з дня зробити темну ніч..." *

ПОСПІВ

І

Так Муза хуторна, в розлуці з рідним краєм, 

Із думок, мов з перел, намистечко низала:

Тиняючись одна понад чужим Дунаєм, 

Забутими себе піснями розважала.

Втішалася вона своїм сердечним раєм, 

Коханим споминкам вінки густі звивала, 

І, звивши запашний, пускала по Дунаю:

Пливи, віночку мій, пливи з чужого краю!

ІІ

Прямуй до руського прославленого моря, 

Де славні подвиги неславою нам стали, 

Де завдавали ми тяжкого людям горя, 

І греків, і болгар, як турків пліндрували.

Скажи всім ягодам свого й чужого поля, 

Що ми передсуди давняшні занедбали, 

Що дивимось на світ, як нам велить природа

І серця правота, і розуму свобода.

ІІІ

Народи славились великими мужами

Войни й політики, науки і іскуства, 

А ми пишаємось дівчатами й жінками, 

Вінцями красоти, скарбівницями чувства.

Розкішне живучи раями-хуторами, 

Столичного вони не знають душогубства, 

Мов зорі, в чистоті круг жизні совершають, 

Піснями вічними серця нам просвіщають.

IV

Ні пинда багачів, ні дика злість голоти, 

Ні баламутного попівства темна сила, 

Ні без путя війна, наслідниця тісноти, 

Ні школа духу в них живого не вгасила.

Дознавши мук гірких, недолі і турботи, 

Душа їх в небеса в самій собі зробила;

Мов райське божество, на нас вони взирають

І серцем матернім всі провини прощають.

V

Поезія й любов з колиски до могили

Серед безпутиці на путь їх наставляли, 

їх душі привітні від лютості хранили, 

І нам їх чистими, без плями, завішали.

Гуляв-буяв козак, — вони його любили, 

Мов жертву ідольську, квітками зукрашали, 

Сльозами від грязі обмивши і від крові, 

Вікам новим несли благую вість любові.

VI

І се вже почали помалу вимирати

Сліпі проводирі сліпого гайдамацтва:

Перестають войну хижацьку прославляти, 

Хвалитись дикостю і зрадою, козацтва.

І гасить, мов пожар, культура дух завзятий, 

Насліддє темного і злого азіатства;

Пророчиці любви нову нам жизнь віщують, 

До інших подвигів і слави нас готують.

VII

Настане час колись ясний, благословенний, 

Що наші зіроньки все небо осіяють

І жизні ідеал, свободи дар спасенний, 

Умом поезії і серцем привітають.

І зникне, мов туман, навіки морок темний, 

Що блазні славою та честю величають, 

І, приобщаючись релігії науки, 

До всіх народів ми простягнем братні руки.



 1620 — 1621 рр.




Рекомендуємо також:

116 Петро Великий (1672—1725)—російський цар з 1682 р., імператор з 1721 р. Почав царювання як молодший цар разом з Іваном V Олексійовичем і співправителькою Софією Олексіївною. Поступово зосередив усю владу. Ряд енергійних заходів політики Петра І сприяв утвердженню абсолютизму в Росії. Приділяв увагу розвитку науки і культури.
117 ...Велика наша Катерина... — Тобто Катерина II Олексіївна (1729—1796) — російська імператриця з 1762 р. За час її правління були оформлені станові привілеї дворянства, посилилось гноблення селян. Приєднала до Росії ряд земель. Ліквідувала гетьманство (1764), зруйнувала Запорозьку Січ (1775). 1783 р. на Лівобережжі і Слобожанщині юридичне оформила кріпосне право. Куліш загалом позитивно оцінював її правління. До наведеного Кулішем у тексті автографа свого коментаря у першодруці в ЛНВ (1901.— Кн. 3.— С. 258) Франко подав своє розуміння політики Катерини II: "З тим "великим світом" Куліш багато носився ще й у "Хуторній поезії", забуваючи, що слова "великий світ" зовсім не оригінальний український ковцепт, а давня московська титулятура царів, і що вжиті вони в українській (хто знає ще, чи народній, чи більше книжній) пісні не в значінню похвали, а в зв`язку з докором за те, що Катерина послухала графа Рум`янцова і занапастила козацькі вольности. Таке-то було все з Кулішем: загалом він відмовляв кобзарським пісням і думам усякої історичної стійности, але там, де в тих творах знаходив щось таке, що бодай здалека, вирване зі зв`язку, підпирало його хоробливо-пристрасні погляди, давав тим словам вагу і вартість більшу від яких хочете документальних свідоцтв. Таке було, прим [іром], з тим куплетом народної пісні, де буцімто українські жінки проклинають Хмельницького: "Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула!" Се прокляття Куліш на всі лади повторяв і в своїх українських і в російських памфлетах, не дбаючи зовсім про те, що пісня говорить про "Хмеля-Хмельниченка", отже, по всій правдоподібностя про Юрася, а не про Богдана. Характерний приклад неоправданої заїлості Куліша против Хмельницького вказаний мною в праці "Хмельнищина 1648—1649 років у сучасних віршах", стор. 42—43".
118 Як Магомет в Медину ще втікав. — Медина — друге священне місто (після Мекки) у мусульман. Мухаммед, не визнаний жителями Мекки, знайшов підтримку в Медині, де і похований. Переселення Мухаммеда до Медини набуло в мусульманській традиції типових рис втечі пророка, як і в Біблії.
119 Всезнание обіцяв диявол Єві, Як замутив їй розум у раю...— Живучи у раю, Єва і Адам могли все їсти, крім плодів з дерева із середини саду. Змій, спокусивши Єву, змусив їх обох з`їсти цей плід, обіцяючи, що "ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло" (Буття, 3, 5).
120 Сатанаїл—середньовічні богомоли (єресь на християнському грунті, типологічна манихейству) говорили про Сатанаїла (Сатана плюс el, "Бог") як сина Бога і брата Ісуса Христа.



Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Пантелеймон Куліш

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше