Так темно наче це не наш вже світ,
Здається стіки пройшло літ,
Блукають постаті мов тінь,
Непомню вже і неба синь...
І страшно й холодно мені,
та тиша губить кращі дні..
не бачу щастя в тих очах німих,
їх полишили тут самих....
Шукають вихід, якого не знайти,
тому каружляють, бо нікуди піти...
вони змурдовані беззмістовною ходою,
полити б їх живою водою..
Та де знайти те чудо серед пустель?
тут біда збудувала свій готель...
вона їх в себе поселила,
там душі всі навік закрила....
Їм там страждати довгий час,
вони чекають там на нас,
ті грати закували їх навік,
а кат їх щоночі сік і сік...
Без жалю і турбот він їх карає,
бо в грудях в нього серця вже не має,
а я блукаю тут і плачу,
коли те горе людське бачу....
Та страх нічого зробити не дає,
лиш далі все від них веде,
а перед очима мале дитя,
і душу роздирає каятття...
Я бачила, що його мати полишила,
і що ж нічого для нього не зробила,
Я безсердечна, як той кат...
на серці безліч маю грат,
дивлюсь на горе і мовчу,
а потім далі собі лечу.
Від них пробачення мені не получити,
залишається як вовку вити,
на місяць цілу ніч дивитись,
з помилкою своєю старатись примиритись.
Я полетіла...полишила....
їм навіть краєць щастя не лишила,
вони ж сидять там і чекають,
чи хтось змилостивиться не знають.
14.09.06
