31.01.2020 12:37
© Ворощак Володимир Орестович
Іхтіандр та Русалка
з рубрики / циклу «Подорож моєю душею»
Там де сірі тумани лягли над рікою.
Де вітер затих і на́вколо штиль.
Де листя багряне пливе за водою
По те́чії річки без зайвих зусиль.
Там грається місяць з нічною росою
І чути, як тихо хлюпоче вода.
Щоночі на березі гірко́ю сльозою
Дівчи́на-Русалка там стиха рида.
Бо коли́сь давно стара й зла чаклунка
Русалкою бути її нарекла.
Та сива й горбата старуха-відунка
До болю їй серце навік обпекла.
Сказала, що буде вона пла́вать глибоко.
Одна в самоті, тут, у тихій воді.
І як би не бу́ло їй тут одиноко,
Розвіються чари її лиш тоді
Коли закохається в неї, Русалку,
Самотній юнак, завітавши сюди,
Й захоче він стати її Іхтіандром,
І бути із нею захоче завжди́.
Тож плаче Русалка за гострую рану.
Хвостом б’є у воду й кохання зове.
Враз бачить вона, з густого туману,
По гладі ріки тихо човен пливе.
І все так здало́ся, немов би у сні.
Крізь очі заплакані й тума́нний мрак,
Не бачить Русалка, що в тому човні
До неї пливе той самотній юнак.
Приплив він до берега передусім.
Ступив на траву, у блискучу росу.
Побачив Русалку у світлі нічнім
І вмить закохався у її красу.
Русалка ж тепер перестала ридати.
Рукою злегка́ стерла сльози свої́.
Що ж бу́ло далі? Я не можу згадати.
Та знаю напевне, що бу́де в кінці.
Їм в місячну ніч танцюватимуть зорі.
І пісню свою́ заведуть солов’ї.
Вона повільно зануриться в води прозорі
І вмить зникнуть всі злії чари її.
Він ладно подивиться у її очі.
Побачить у них шлях у спільний Едем.
І пі́д пеленою чарівної ночі
Вона́ сяде в човен і він попливе.
с. Бурдяківці, 24.10.2017
